Читать онлайн книгу "Пригоди Тома Сойєра"

Пригоди Тома Сойера
Марк Твен


Марк Твен (справжне iм’я Семюел Ленгхорн Клеменс; 1835–1910) – видатний американський письменник, журналiст i громадський дiяч. Вiн працював у безлiчi жанрiв – реалiзм, романтизм, гумор, сатира, фiлософська фантастика, публiцистика, створивши чимало чудових творiв, але саме «Пригоди Тома Сойера» найкраще знають i люблять дорослi i юнi читачi в усьому свiтi, ця книга постiйно перевидаеться, за нею поставленi художнi фiльми i мультфiльми. Герой книги – звичайний хлопчисько з маленького провiнцiйного американського мiстечка, такий собi розбишака. Але вiн настiльки привабливий, що його не можна не полюбити.





Марк Твен

Пригоди Тома Сойера





Передмова


Бiльшiсть пригод, описаних у цiй книжцi, сталося насправдi: декотрi – зi мною самим, iншi – з моiми шкiльними товаришами. Гека Фiнна змальовано з життя, Тома Сойера також, але вiн – персонаж не одноосiбний, бо поеднуе в собi риси вдачi трьох хлопцiв, яких я знав, i, отже, належить до мiшаного архiтектурного стилю.

Чуднi забобони, згадуванi далi, були дуже поширенi серед дiтей i негрiв на Заходi за тих часiв, про якi йдеться в цiй оповiдi, – тобто тридцять-сорок рокiв тому.

Хоч моя книжка написана передусiм на розвагу хлопчикам та дiвчаткам, я сподiваюся, що ii залюбки прочитають i дорослi чоловiки та жiнки, бо менi хотiлося б викликати в них приемнi спогади про те, якими були колись вони самi, як почували, думали й розмовляли i в якi дивовижнi iсторii iнодi встрявали.



    Гартфорд, 1876
    Автор




Роздiл І


– Томе!

Анi звуку.

– Томе!

Анi звуку.

– Де ж це вiн, шибеник, подiвся, хотiла б я знати… Томе, озвися!

Анi звуку.

Стара жiнка зсунула вниз окуляри й, дивлячись поверх них, роззирнулася по кiмнатi; потiм пiдняла окуляри на чоло й поглянула з-пiд них. Шукаючи таку дрiбницю, як хлопець, вона майже нiколи не дивилася крiзь скельця: то були параднi окуляри, втiха ii душi, i призначалися вони для «вигляду», а не для дiла, – так само вона могла б дивитися й крiзь двi конфорки з кухонноi плити. Якусь мить стара стояла видимо спантеличена, а тодi промовила – не надто сердито, проте досить голосно, щоб ii почули меблi в кiмнатi:

– Ну стривай, попадешся ти менi в руки!..

Стара не докiнчила, бо саме стояла нахилившись i тицяла щiткою пiд лiжком, отож мусила раз у раз переводити подих. Та з-пiд лiжка вона виштурхала тiльки кота.

– Зроду не бачила такого поганця!

Вона пiшла до вiдчинених дверей, стала на порозi й повела оком по грядках помiдорiв, зарослих дурманом, – то був ii «город». Тома не видно нiде. Тодi вона пiдвищила голос, – так щоб було чути далi, – й гукнула:

– Гей, То-о-ме!

Раптом позад неi щось шурхнуло, i вона обернулася – саме вчасно, щоб схопити за полу куртки невеликого хлопчиська й не дати йому втекти.

– А, ось ти де! Я ж таки мала б подумати про цю комору. Ти що там робив?

– Нiчого.

– Нiчого? А ти поглянь на своi руки. І на свiй рот. Це що таке?

– Не знаю, тiтонько.

– Зате я знаю. Це варення – ось що це таке. Сто разiв тобi казала: не чiпай варення, бо шкуру злуплю! Ану дай менi оту лозину!..

Лозина зависла в повiтрi. Здавалося, порятунку немае.

– Ой тiтонько! Мерщiй обернiться!

Стара рвучко обернулась i про всяк випадок сторожко пiдiбрала спiдницю. А хлопчисько миттю дременув геть, видряпався на високий дощаний паркан i зник з очей.

Тiтка Поллi з хвилину стояла розгублена, потiм тихенько засмiялася:

– Ну й розбишака ж, хай йому абищо! Невже я так-таки нiчого не навчуся? Це ж уже вкотре вiн отак мене дурить. Мабуть, i справдi старi дурнi найдурнiшi. Недарма кажуть: старого собаку нових штук не навчиш. Та Боже ж ти мiй, у цього хлопчиська i витiвки щоразу iншi, отож не знаеш, чого й сподiватися. І вiн наче знае, скiльки можна мучити мене, доки менi урветься терпець. Знае i те, що досить йому хоч на мить збити мене з пантелику або насмiшити, як менi вже несила й руку звести, щоб добряче його вiдшмагати. Ой, не виконую я свого обов’язку щодо хлопця, бачить Бог! Хто попускае дитинi, той псуе ii, говорить Святе Письмо. Грiшниця я i знаю, що доведеться менi прийняти кару й за себе, й за нього. В ньому наче бiс сидить, та помилуй мене Боже, вiн же, сердешна дитина, син моеi покiйноi сестри, i менi просто не стае духу лупцювати його. Щоразу як даю йому втекти, мене гризе сумлiння, а як поб’ю його – аж серце кров’ю обкипае. Правду каже Святе Письмо: короткий вiк людський i сповнений скорботи, – так-бо воно й е… Ось вiн сьогоднi не пiде до школи, то я повинна покарати його за це: доведеться йому завтра працювати. Хоч це й жорстоко – змушувати його працювати в суботу, коли всi iншi хлопцi гулятимуть, але ж праця – то для нього справжня мука, i я повинна бодай так виконувати свiй обов’язок, а то геть занапащу хлопця.

Том справдi не пiшов до школи й дуже приемно згаяв час. Додому вiн повернувся, тiльки-тiльки щоб до вечерi встигнути допомогти чорношкiрому хлопчинi Джiмовi напиляти на завтра дров i нащепити скiпок – чи принаймнi встигнути розповiсти йому про своi походеньки, поки Джiм сам зробив зо двi третини всiеi тiеi роботи. А от Сiд, Томiв молодший (чи, власне, зведений) брат, на той час уже закiнчив свое дiло (вiн збирав скiпки): то був слухняний хлопчик, який не любив пустощiв i нiкому не завдавав клопоту.

Поки Том вечеряв, при кожнiй зручнiй нагодi тягаючи з цукорницi грудочки цукру, тiтка Поллi дiймала його пiдступними, повними прихованих пасток запитаннями, сподiваючись загнати хлопця на слизьке й вивiдати в нього правду. Як i багато хто з простодушних людей, вона тiшила себе марнославною думкою, нiби мае неабиякий хист до таемноi дипломатii, i вважала своi наiвнi хитрощi за чудеса винахiдливостi й пiдступностi.

– Томе, – спитала вона, – сьогоднi в школi було душно?

– Так, тiтонько.

– Страшенно душно, правда ж?

– Так, тiтонько.

– І тобi, Томе, не захотiлося пiти скупатись?

Зачувши недобре, Том ураз нашорошив вуха. Вiн пильно глянув у тiтчине обличчя, але нiчого особливого не добачив i тому вiдповiв:

– Та нi, тiтонько, не дуже.

Стара простягла руку, помацала Томову сорочку й сказала:

– Ну що ж, тобi, я бачу, й тепер не дуже жарко. – А сама тайкома тiшилася тим, як спритно й непомiтно зумiла перевiрити, чи суха в хлопця сорочка.

Але Том уже збагнув, звiдки вiтер дме, i випередив ii наступний хiд.

– Дехто з нас поливав собi на голову з помпи. У мене й досi волосся вогке, ось бачите?

Тiтка Поллi з досадою подумала, що не скористалася з цього очевидного доказу й дала обвести себе круг пальця. Тодi в неi сяйнула нова думка.

– Але ж, Томе, щоб полити собi на голову з помпи, не треба було розпорювати комiр сорочки там, де я зашила, правда? Ану розстебни куртку!

З обличчя в Тома збiгла тiнь тривоги. Вiн розстебнув куртку. Комiр сорочки був мiцно зашитий.

– Що ти скажеш! Ну гаразд, нехай. Я ж таки була певна, що ти не пiшов до школи й купався в рiчцi. Та я не гнiваюсь на тебе, Томе. Хоч вiри тобi, як то кажуть, уже й немае, але часом ти буваеш кращий, нiж здаешся. Принаймнi сьогоднi.

Вона й засмутилася тим, що проникливiсть зрадила ii, i водночас була рада, що Том бодай цього разу повiвся як годиться.

Аж раптом обiзвався Сiд:

– Чогось менi здаеться, нiби ви зашили йому комiр бiлою ниткою, а тут чорна.

– Та певне ж бiлою!.. Томе!..

Том не став чекати, що буде далi. Уже в дверях вiн обернувся й гукнув:

– Ну, Сiддi, це тобi так не минеться!

У безпечному мiсцi Том роздивився на двi великi голки, застромленi зi споду у вилогу його куртки й обмотанi нитками: одна бiлою, друга – чорною. І пробурмотiв сам до себе:

– Вона б зроду не помiтила, коли б не Сiд… Чорт ii знае! То вона зашивае бiлою ниткою, то чорною. Щось би вже одне, а то де там устежити. Але Сiда я таки вiдлупцюю. Буде йому наука.

Том аж нiяк не був Зразковим Хлопчиком у мiстечку. Та вiн дуже добре знав такого i страшенно не любив його.

Минуло хвилини зо двi, а може, й менше – i вiн забув про всi своi тривоги. І не тому, що вони були не такi прикрi й гiркi, як печалi дорослих людей, – просто iх на якийсь час витiснило нове непереборне захоплення, точнiсiнько так, як i доросла людина забувае свое горе, збуджена якимсь новим, цiкавим для неi дiлом. Таким цiкавим дiлом став для Тома новий спосiб свистiти, щойно перейнятий вiд одного негра, – i хлопцевi не терпiлося повправлятись у ньому на волi. То був особливий, подiбний до пташиного, свист, таке собi заливчасте щебетання, яке виходить, коли часто-часто доторкатися кiнчиком язика до пiднебiння, – читач, певно, пригадае, як це робиться, якщо вiн сам був колись хлопчиком. Не пошкодувавши зусиль, Том скоро опанував цю премудрiсть i тепер простував вулицею з солодкою музикою на устах i великою вдячнiстю у душi. Вiн почував себе, наче астроном, що вiдкрив нову планету, але радiсть його, поза всяким сумнiвом, була ще бiльша, глибша й щирiша, нiж в астронома.

Лiтнi надвечiр’я тягнуться довго, i надворi ще не споночiло. Раптом Том урвав свою трель. Перед ним був незнайомець – хлопчина, трохи бiльший за нього самого. У глухому провiнцiйному мiстечку Сент-Пiтерсберзi будь-яка нова людина, незалежно вiд статi й вiку, являла собою справжню дивовижу. А цей хлопець був ще й добре вдягнений – аж надто добре, як на будень. Просто-таки неймовiрно добре. На ньому був гарний новiсiнький капелюх, застебнута на всi гудзики, нова й чиста синя сукняна куртка i такi самi новi й чистi штани. До того ж вiн мав на ногах черевики, а була ще тiльки п’ятниця! І навiть краватку на шиi – якусь барвисту стрiчку. Одне слово, справляв враження мiського жевжика, а Тома вiд таких аж з душi вернуло. Чим далi вiн розглядав це виряджене диво, тим вище задирав перед ним носа i тим жалюгiднiшим здавався йому власний одяг.

Жоден з хлопцiв не озивався. Коли зрушав з мiсця один, зараз же зрушав i другий – але тiльки вбiк, по колу. Вони весь час трималися лицем до лиця, дивлячись просто в очi один одному. Нарештi Том сказав:

– Вибити тобi бубну?

– Ану спробуй, побачимо.

– Кажу – виб’ю, то й виб’ю.

– Руки короткi.

– А от i виб’ю.

– Не виб’еш.

– Виб’ю.

– Нi, не виб’еш.

– Виб’ю!

– Нi!

Запала нiякова мовчанка. Потiм Том спитав:

– Тебе як звати?

– А тобi що до того?

– Ось я тобi покажу, що менi до того.

– Чого ж не показуеш?

– Багато говоритимеш, то й покажу.

– І говоритиму, i говоритиму, i говоритиму! Ну, то що? – Думаеш, ти велика цяця, еге ж? Та якби я захотiв, то помолотив би тебе однiею рукою, а другу хай би менi прив’язали за спиною.

– То чого ж не помолотиш? Тiльки базiкаеш.

– А таки помолочу, як не вгамуешся.

– Ха-ха, бачили ми таких!

– Слухай, чепуруне! Гадаеш, ти велика птиця, еге ж?

Ач якого капелюха напнув!

– Не подобаеться – то збий його з мене. Збий – i побачиш, що тобi буде.

– Брешеш!

– Сам ти брешеш.

– Ти паскудний брехун i боягуз.

– Ану котися ти, знаеш куди…

– Ще раз пошли мене – i я розвалю тобi голову каменюкою.

– Ой-ой-ой, так i розвалиш!

– Кажу тобi, розвалю!

– То чого ж не розвалюеш? Чого тiльки кажеш, а нiчого не робиш? Боiшся!

– Я не боюся.

– Боiшся.

– Нi!

– Боiшся!..

Знов запала мовчанка. Обидва знов затупцяли боком, поiдаючи один одного очима. Нарештi зiйшлися плече до плеча.

– Забирайся геть звiдси! – сказав Том.

– Сам забирайся!

– І не подумаю.

– І я не подумаю.

Вони стояли, кожен спираючись на скiсно виставлену вперед ногу, i з ненавистю в очах щосили штовхали один одного. Але нi той, нi той не мiг переважити. Нарештi, захеканi й розпашiлi, обидва обережно послабили натиск, i Том сказав:

– Ти боягуз i слинько! Ось я скажу своему старшому братовi – то вiн тебе самим мiзинцем вiддухопелить. А я йому скажу, начувайся!

– Чхав я на твого старшого брата! У мене теж е брат, ще бiльший за твого, такий, що за одним махом перекине його аж за отой паркан.

(Обидва брати були, звiсно, вигаданi.)

– Брешеш!

– Хоч ти що кажи, а це правда.

Великим пальцем ноги Том провiв у пилюцi риску i промовив:

– Спробуй тiльки ступити за цю риску, то я так тобi дам, що рачки поповзеш. Хто б ти не був, а слiзьми вмиешся.

Чужак притьмом переступив риску й сказав:

– Ну, дай менi, ти ж обiцяв.

– Ти мене краще не чiпай, бо пошкодуеш.

– Ти ж казав, що даси менi, то чого ж не даеш?

– Хай мене чорти вiзьмуть, як не дам за два центи! Хлопець дiстав з кишенi два великi мiдяки й, глузливо посмiхаючись, простяг iх Томовi. Той ударив його по руцi, i монети полетiли на землю. А за мить i обидва хлопцi покотилися по пилюцi, зчепившись, мов два коти. Вони тягали й смикали один одного за чуприни та за одiж, щипали й дряпали один одному носи – i вкривали себе порохом i славою. Невдовзi картина набула чiткiших обрисiв, i крiзь хмари бою стало видно, що Том сидить верхи на незнайомому хлопцевi й молотить його кулаками.

– Здавайся! – зажадав вiн.

Хлопець лиш дужче запручався, силкуючись звiльнитися. Вiн плакав вiд образи й безсилоi лютi.

– Здавайся! – І Том знову замолотив кулаками.

Нарештi чужак видушив iз себе: «Здаюся», – i Том пустив його зi словами:

– Оце тобi буде наука. Іншим разом краще дивися, з ким заводишся.

Хлопець подався геть, обтрушуючи з себе пилюку, хлипаючи й шморгаючи носом. Час вiд часу вiн озирався й, крутячи головою, погрожував поквитатися з Томом, «хай тiльки його ще десь здибае». Том вiдповiдав на це зневажливим смiхом, а тодi, сповнений радiсного пiднесення, рушив додому; та тiльки-но вiн повернувся спиною до чужинця, як той схопив каменюку й пожбурив йому мiж лопатки, а сам кинувся тiкати, вистрибуючи, мов антилопа. Том гнався за негiдником до самого дому й так довiдався, де той живе. Деякий час вiн стовбичив бiля хвiртки, викликаючи ворога надвiр, але хлопчисько тiльки робив з-за вiкна гримаси i виклику не прийняв. Потiм з’явилася його матуся, обiзвала Тома грубим, лихим, зiпсутим хлопчиськом i звелiла йому забиратися геть. І вiн пiшов геть, але сказав, що той поганець йому «ще попадеться».

Додому Том повернувся дуже пiзно i, обережно залазячи крiзь вiкно, наразився на засiдку: на нього чатувала сама тiтка, i, коли вона побачила, на що схожий його одяг, ii рiшучiсть обернути хлопцевi суботнiй вiдпочинок на пiдневiльну працю стала тверда, як криця.




Роздiл II


Настав суботнiй ранок, i все навколо засяяло лiтнiми барвами й свiжiстю, забуяло життям. У кожному серцi бринiла музика, а коли серце було молоде – пiсня лилася з уст. Кожне обличчя променiло радiстю, i кожен перехожий ступав пружно й молодо.

Пишно цвiла бiла акацiя i сповнювала повiтря своiми пахощами. Кардiфська гора, що пiдносилася на околицi мiстечка, була вкрита рясною зеленню i здаля видавалася справжньою землею обiтованою, де панували краса, мир i спокiй.

Том з’явився на узбiччi вулицi з вiдром вапна та довгою малярською щiткою в руках. Вiн змiряв оком паркан, i вся його радiсть умить розвiялась, а душу сповнила глибока туга. Тридцять ярдiв дощаного паркана заввишки дев’ять футiв! Увесь свiт здався йому нiкчемним i безглуздим, а саме життя – важенним тягарем. Зiтхнувши, вiн умочив щiтку у вiдро й провiв нею по верхнiй дошцi паркана, тодi зробив те саме ще й ще раз i, порiвнявши жалюгiдну бiлу смужку з безмежним небiленим обширом, скрушно сiв на огорожку коло дерева.

Із хвiртки, наспiвуючи «Дiвчата з Буффало», пiдстрибцем вибiг Джiм з бляшаним вiдром у руцi. Ходити по воду до мiськоi помпи звичайно здавалося Томовi марудним дiлом, але тепер вiн подумав, що це не так уже й погано. Згадав, що коло помпи завжди велелюдно: бiлi й чорнi хлопцi та дiвчата, дожидаючи своеi черги, вiдпочивали там, мiнялись iграшками, сварилися, билися, пустували. Згадав i те, що хоча до помпи було всього якихось пiвтораста крокiв, Джiм нiколи не повертався з водою ранiш як за годину, та й то доводилося мало не щоразу когось по нього посилати.

– Слухай, Джiме, – сказав Том, – давай я принесу води, а ти тут трохи побiлиш.

Джiм похитав головою i вiдповiв:

– Не можу, паничу Томе. Стара панi звелiли менi мерщiй iти по воду й не спинятися нiде дорогою. Вони сказали: мабуть, панич Том покличуть мене бiлити паркан, то щоб я йшов собi й робив свое дiло, а про паркан вони самi подбають.

– Та не слухай ти ii, Джiме. Вона багато чого каже. Дай-но менi вiдро – я миттю зганяю. Вона й не знатиме нiчого.

– Ой нi, паничу Томе, боюся. Стара панi голову менi одiрвуть. Бачить Бог, одiрвуть.

– Вона? Та вона нiколи нiкого не скривдить, хiба що наперстком по головi стукне – а хто ж цього боiться? Говорить вона справдi всякi страхiття, але ж вiд тих балачок нiякоi шкоди, якщо тiльки вона сама не плаче… А я дам тобi кульку, Джiме. Бiлу, мармурову!

Джiм завагався.

– Бiлу мармурову кульку, Джiме! Це ж просто чудо.

– Ой, то чудова кулька, паничу Томе, побий мене Бог! Але я так страшенно боюся староi панi…

– А ще, коли хочеш, я покажу тобi свою болячку на нозi.

Джiм був усього лише людина i перед такою спокусою встояти не мiг. Вiн поставив вiдро, взяв бiлу мармурову кульку й з величезною цiкавiстю схилився над великим пальцем Томовоi ноги, з якого той помалу розмотував пов’язку. Але вже наступноi митi Джiм щодуху мчав вулицею, побрязкуючи вiдром i щулячись вiд болю нижче спини, Том завзято бiлив паркан, а тiтка Поллi залишила бойовище з пантофлею в руцi й трiумфом у очах.

Але завзяття Томового вистачило ненадовго. Вiн почав думати про те, як весело мав провести суботнiй день, i його опосiв ще бiльший смуток. Скоро iншi хлопцi, вiльнi як птахи, рушать до всяких принадних мiсць, i як же вони збиткуватимуться з Тома, коли побачать, що вiн мусить працювати, – сама ця думка пекла його вогнем. Вiн видобув на свiт своi скарби й почав роздивлятись iх: поламанi дрiбнички, кульки, iнший мотлох, – усе воно, може, й пiшло б в обмiн на чужу працю, але навряд чи його вистачило б, щоб купити бодай пiвгодини цiлковитоi волi. Отож, облишивши будь-яку надiю пiдкупити товаришiв, вiн сховав до кишенi тi вбогi цяцьки, i в цю ж таки темну хвилину зневiри на нього раптом зiйшло натхнення. Атож, не що iнше, як чудове, запаморочливе натхнення.

Том узяв щiтку й заходився спокiйно працювати далi. Незабаром у кiнцi вулицi показався Бен Роджерс – той самий хлопець, чиiх кпинiв вiн боявся над усе. Бен посувався вперед таким собi веселеньким пiдтюпцем-вистрибцем, i це свiдчило, що душа його сповнена радостi й добрих сподiвань. Вiн iв яблуко i час вiд часу видавав протяглий мелодiйний гудок, а за ним басовите «дiн-дон-дон, дiн-дон-дон» – то вiн зображував iз себе пароплав.

Наближаючись, Бен сповiльнив швидкiсть, вийшов на середину вулицi i, нахилившись на правий борт, повернув до узбiччя – неквапливо, старанно й з належною солiднiстю, бо вдавав «Велику Мiссурi», що мала осадку в дев’ять футiв. Вiн був водночас i пароплав, i капiтан, i сигнальний дзвiн, отож мусив уявляти, нiби стоiть сам на собi, на капiтанському мiстку, сам дае команди й сам iх виконуе.

– Спиняй машину! Дiн-дiн-дiн! – Паропав майже втратив швидкiсть i, ледь посуваючись, наближався до берега. – Здай назад! Дiн-дiн-дiн! – Обидвi його руки нерухомо витяглись по боках. – Ще трохи назад з правого борту! Дiн-дiн-дiн! Чу-чу-чу! – Його права рука тим часом виписувала широкi оберти, вдаючи сорокафутове колесо. – Ще трохи назад з лiвого борту! – Почала обертатися лiва рука. – Стоп, правий борт! Дiн-дiн-дiн! Стоп, лiвий борт! Помалу вперед з правого борту! Стоп! Ще трохи з лiвого борту! Дiн-дiн-дiн! Чу-чу-чу!.. Вiддати носовий швартов! Ворушись!.. Вiддати заднiй! Гей там, не барися! Намотуй, намотуй! А тепер пускай!.. Машину спинено, сер! Дiн-дiн-дiн! Шш-ш! Шш-ш! Шш-ш!.. (Це машинiст випускав пару.)

Том бiлив собi й не звертав на пароплав анi найменшоi уваги. Бен пильно подивився на нього й мовив:

– А-а! То це тебе тут пришвартували, он як?

Вiдповiдi не було. Том оглянув свiй останнiй мазок очима митця, тодi ще раз легенько провiв щiткою по паркану i знов подивився, як вийшло. Бен пiдiйшов i став поруч нього. Томовi так захотiлось яблука, що аж слина покотилася, та вiн не облишав свого дiла.

– То що, друже, мусимо працювати? – спитав Бен. Том рвучко обернувся i сказав:

– А, це ти, Бене! Я тебе й не помiтив.

– Слухай, я оце йду купатися. Я, розумiеш? А ти не хочеш? Та нi, ти, мабуть, краще попрацюеш, еге ж? Ну звiсно, що попрацюеш.

Том якусь хвилю замислено дивився на товариша, тодi спитав:

– Що ти називаеш працею?

– А оце що – хiба не праця?

Том знову взявся бiлити й недбало вiдказав:

– Ну що ж, може, праця, а може, й нi. Я знаю тiльки, що Томовi Сойеру вона до вподоби.

– Ха, можна подумати, що тобi й справдi подобаеться бiлити!

– Чи подобаеться? А чом би й нi? Хiба нам кожного дня випадае бiлити паркани?

Тепер усе постало в новому свiтлi. Бен навiть забув про свое яблуко. А Том ретельно водив щiткою туди й сюди, вiдступав на мить i дивився, як виходить, тодi щось пiдправляв то там, то iнде i знов дивився. Бен стежив за кожним його рухом з дедалi бiльшою цiкавiстю i захопленням. Раптом вiн сказав:

– Слухай, Томе, дай i менi трохи побiлити.

Том помiркував i спершу начебто ладен був погодитись, але потiм передумав.

– Та нi, Бене, мабуть, нiчого не вийде. Розумiеш, тiтка Поллi дуже прискiпуеться до цього паркана – вiн же, бач, виходить на вулицю. От якби це був заднiй паркан, я б не мав нiчого проти, та й вона теж. А щодо цього паркана вона страх яка прискiплива: його треба так ретельно побiлити, щоб нiде анi-нi. Певне, так зумiе хiба що один хлопець на тисячу, а може, й на двi тисячi.

– Та невже? Ой Томе, ну дай менi спробувати… хоч трiшечки. Якби це ти мене просив, я б дав.

– Бене, та я б з охотою, слово честi, але ж тiтка Поллi… Он i Джiм хотiв бiлити, а вона не дозволила, i Сiд хотiв, i Сiдовi не дозволила. Розумiеш, як з мене спитають? Ану ж вiзьмешся ти – i раптом щось не так…

– Ой, дурницi, я старатимусь не гiрше за тебе. Ну дай спробувати… Слухай, а я вiддам тобi серединку цього яблука.

– Ну що ж… Та нi, Бене, краще не треба. Я боюся.

– Я вiддам тобi все, що лишилося.

Том випустив щiтку з рук видимо знехотя, але з таемною радiстю в душi. І поки колишнiй пароплав «Велика Мiссурi» упрiвав, працюючи пiд пекучим сонцем, вiдставний маляр сидiв у затiнку на якiйсь дiжцi, погойдував ногами й, наминаючи його яблуко, замислював пiдступи проти нових жертв. А таких не бракувало: хлопцi раз у раз пробiгали вулицею, спинялись покепкувати – i лишалися бiлити паркан. Коли Бен зовсiм видихався, Том продав наступну чергу Бiллi Фiшеровi за «майже нового» паперового змiя, а коли стомився й той, право бiлити придбав Джоннi Мiллер – за дохлого пацюка на мотузцi, щоб крутити ним над головою, – i так далi, i так далi година за годиною.

На середину дня Том iз жалюгiдного злидня, яким був уранцi, перетворився на справжнього багатiя, що потопав у розкошах. Крiм згаданих уже коштовностей, вiн мав дванадцять кульок, поламаний пищик, скельце вiд синьоi пляшки, щоб дивитися крiзь нього, порожню котушку, ключ, який нiчого не вiдмикав, грудку крейди, скляну затичку вiд карафки, олов’яного солдатика, двiйко пуголовкiв, шiсть пiстонiв, однооке кошеня, мiдну дверну клямку, собачий нашийник – не було тiльки собаки, – колодочку вiд ножика, чотири апельсиновi шкуринки та стару поламану раму вiд кватирки. До того ж вiн чудово провiв час, тiшачись бездiллям i чималим товариством, а паркан стояв побiлений аж у три шари! Якби не скiнчилося вапно, Том обiбрав би всiх хлопцiв у мiстечку.

Тепер вiн подумки сказав собi, що, зрештою, життя на цьому свiтi не таке вже й погане. Сам того не знаючи, вiн вiдкрив загальний закон, що керуе всiма людськими вчинками: i кожен хлопець, i кожна доросла людина завжди прагнутимуть i домагатимуться тiльки того, чого важко досягти. Коли б Том був великим i мудрим фiлософом, як-от автор цiеi книжки, вiн зрозумiв би, що Праця – це все те, що ми зобов’язанi робити, а Гра – все, чого ми робити не зобов’язанi. І це допомогло б йому усвiдомити, чому робити штучнi квiти чи марудитися ще над якоюсь нудотою – це праця, а збивати кеглi чи сходити на Монблан – усього лише розвага. В Англii деякi заможнi пани полюбляють улiтку самi правити запряженою четвериком поштовою каретою, проiжджаючи так щодня по двадцять-тридцять миль, – i тiльки тому, що це коштуе iм чималих грошей; та якби iм запропонували за це платню, розвага стала б працею, i вони вiдмовилися б вiд неi.

Хлопець помiркував ще трохи про ту iстотну змiну, що вiдбулася в його становищi, а тодi подався з доповiддю до штаб-квартири.




Роздiл ІІІ


Том з’явився перед тiткою Поллi, що сидiла бiля вiдчиненого вiкна в затишнiй кiмнатi у глибинi будинку, яка правила водночас за спальню, вiтальню, iдальню i кабiнет. Лагiдне лiтне повiтря, миротворна тиша, пахощi квiтiв та заколисливе гудiння бджiл справили на неi належний вплив, i вона куняла над своiм плетiнням, бо не мала iншого товариства, крiм кота, але й вiн спав у неi на колiнах. Окуляри вона задля безпеки пiдняла аж на чоло, i вони лежали на ii сивих косах. Тiтка не мала сумнiву, що Том давно кудись утiк, i здивувалася з того, як безбоязно вiн став перед ii очi.

– Тiтонько, а тепер можна пiти погуляти? – спитав вiн.

– Як, уже? Скiльки ж ти зробив?

– Усе зробив, тiтонько.

– Томе, не кажи менi неправди, я терпiти цього не можу.

– Я кажу правду, тiтонько. Все зроблено.

Тiтка Поллi не дуже вiрила таким заявам. Отож пiшла подивитися на власнi очi й була б рада, якби Томовi слова виявилися правдою бодай на двадцять вiдсоткiв. Та коли вона побачила, що весь паркан побiлено – i не просто побiлено, а якнайретельнiше, в два чи три шари, та ще й проведено попiд ним рiвну бiлу смугу, – iй мало мову не одiбрало з подиву. Нарештi вона сказала:

– Хто б мiг подумати!.. Що ж, Томе, треба визнати: ти вмiеш працювати, коли захочеш. – Але одразу ж трохи розбавила похвалу: – От тiльки мушу сказати, що хочеш ти цього надто рiдко. Гаразд, iди гуляй, та не забудь, коли маеш вернутися додому, а то дiстанеш у мене!

Тiтку так вразила небачена Томова працьовитiсть, що вона повела хлопця до комори, вибрала там найкраще яблуко й дала йому разом з напутнiм словом про те, що винагорода, здобута без грiха, цiною доброчесних зусиль, завжди дорожча й любiша серцю. А поки вона закiнчувала свое напучення дуже доречним висловом зi Святого письма, Том ухитрився поцупити пряника.

Вiн весело вибiг з дому й побачив Сiда, що саме пiднiмався надвiрними сходами до кiмнати на другому поверсi. Напохватi було повно добрячих грудок землi, i вони миттю замигтiли в повiтрi й шаленим градом посипалися на Сiда. Перш нiж тiтка Поллi отямилася з подиву й поспiшила на допомогу, шiсть чи сiм грудок устигли влучити у ворога, а Том уже зник за парканом. Була там, певна рiч, i хвiртка, але Том здебiльшого не мав часу добiгти до неi. Тепер на душi в нього полегшало: вiн поквитався iз Сiдом, який накликав на нього халепу, вказавши тiтцi Поллi на його комiр, зашитий чорною ниткою.

Том обiйшов задвiрками i повернув у брудний завулок, що огинав тiтчин корiвник. Та ось вiн уже поминув те небезпечне мiсце, щасливо уникши полону й кари, i поспiхом рушив до мiського майдану, де, згiдно з попередньою умовою, вже зiбралися до бою два хлоп’ячих вiйська. Одним з них командував Том, другим – його задушевний приятель Джо Гарпер. Цi великi полководцi не принижувалися до того, щоб битись особисто, – таке личило хiба що всякiй дрiбнотi, – нi, вони сидiли поряд на пригiрку й керували военними дiями, передаючи накази через своiх ад’ютантiв.

Пiсля тривалоi запеклоi битви Томове вiйсько здобуло славну перемогу. Тодi полiчили вбитих, обмiнялися полоненими, погодили привiд до нового военного конфлiкту й призначили день наступноi битви. Обидва вiйська вишикувались у похiдну колону й помарширували з поля бою, а Том рушив додому одинцем.

Проходячи повз будинок, де мешкав Джеф Тетчер, вiн побачив у садку незнайому дiвчинку – чарiвне голубооке створiння з двома довгими золотистими кiсками, в бiлому платтячку та вишитих панталончиках. І щойно увiнчаний славою звитяжець здався без жодного пострiлу. Така собi Емi Лоренс ураз вивiтрилася з його серця, не лишивши по собi й згадки. А вiн же думав, що кохае ii до нестями, ну просто-таки обожнюе! Та виявилося, що то було не бiльш як скороминуще захоплення. Кiлька мiсяцiв домагався вiн ii прихильностi, i тиждень тому вона зрештою сказала, що любить його; всього сiм коротких днiв вiн був героем-переможцем, найщасливiшим хлопцем у свiтi – i ось за одну мить Емi зникла з його серця, наче випадкова гостя, що прийшла й пiшла собi.

Тепер вiн нишком побожно пас очима цього нового ангела, аж поки впевнився, що й дiвчинка помiтила його. А тодi, вдаючи, нiби й знати не знае, що вона там, почав «виставлятися» й виробляти всiлякi безглуздi хлоп’ячi штуки, щоб зачарувати ii. Деякий час вiн отак подурному викаблучувався, але раптом, посеред карколомного акробатичного трюку, позирнув убiк i побачив, що дiвчинка вже не дивиться на нього, а простуе до будинку. Том пiдступив до самого паркана й засмучено сперся об нього, сподiваючись, що вона затримаеться ще трохи. Дiвчинка на мить спинилася на ганку, а тодi рушила до дверей. Ось вона вже ступила на порiг, i Том тяжко зiтхнув. Та враз обличчя його засяяло: перш нiж зачинити за собою дверi, дiвчинка кинула через паркан квiтку.

Том оббiг навколо квiтки, а тодi спинився за крок вiд неi i, приставивши руку до очей, почав видивлятися в кiнець вулицi, так нiби побачив там щось дуже цiкаве. Потiм пiдняв з землi соломинку, примостив собi на нiс i, вiдхилившись назад, спробував балансувати нею. Вигинаючись то в той, то в той бiк, вiн пiдступав усе ближче до квiтки, аж поки накрив ii босою ногою i захопив гнучкими пальцями, а тодi поскакав геть на однiй нозi й зник за рогом. Але тiльки на хвилину, потрiбну для того, щоб сховати квiтку пiд курткою, ближче до серця, – чи, може, до шлунка, бо Том був не вельми обiзнаний в анатомii, та й не доскiпувався до таких деталей.

Потiм вiн повернувся до паркана й крутився там аж до смерку, «виставляючись» так само, як i перед тим. І хоча дiвчинка бiльш не з’являлася, вiн тiшив себе надiею, що вона може стояти десь за вiкном i бачити тi вияви його уваги. Нарештi вiн знехотя поплентав додому, i голова його аж туманiла вiд солодких мрiй.

За вечерею Том був такий збуджений, що тiтка Поллi лише мовчки дивувалась: яка це муха вкусила дитину? Вiн дiстав доброi прочуханки за те, що кидався грудками в Сiда, та це на нього начебто анiтрохи не вплинуло. Пiсля того вiн спробував потягти грудку цукру пiд самим тiтчиним носом i дiстав за це по руках. Але тiльки й сказав:

– Тiтонько, а коли Сiд тягае цукор, ви його не б’ете.

– Бо Сiд нiколи не допiкае людинi так, як ти. А ще, якби я не стежила за тобою, ти перетягав би весь цукор.

Невдовзi вона вийшла до кухнi, i Сiд, радий, що йому все сходить з рук, миттю схопив цукорницю – та ще й з такою зловтiхою, що Томовi несила було терпiти. Але цукорниця вислизнула в Сiда з руки, впала й розбилася. Том був у захватi. В такому захватi, що навiть здержав язика й промовчав. Нi, вiн не промовить нi слова, навiть коли повернеться тiтка; вiн сидiтиме тихцем, аж поки вона спитае, хто скоiв шкоду, – а тодi вiн уже скаже, i ото буде розкiш подивитися, як дiстане по заслузi цей мазунчик!.. Тома аж розпирало вiд утiхи, i вiн насилу стримався, коли тiтка повернулася з кухнi й стала над розбитою цукорницею, вергаючи очима блискавицi поверх окулярiв. «Ну, зараз почнеться!» – подумав Том. А в наступну мить сам простягся на пiдлозi! Караюча рука звелася над ним знову, i вiн заволав:

– Спинiться, за вiщо ж ви мене? Їi ж розбив Сiд!

Тiтка Поллi вражено завмерла, i Том чекав, що його пожалiють i втiшать. Та, коли до тiтки вернулася мова, вона тiльки й сказала:

– Ет! Напевне, тобi недарма перепало. Не може бути, щоб ти не утнув чогось, поки мене не було в кiмнатi.

Потiм вона вiдчула докори сумлiння, i iй захотiлося сказати хлопцевi щось добре й лагiдне, проте вона вирiшила, що це буде сприйнято як визнання ii вини, а вимоги дисциплiни такого не припускали. Отож вона не сказала нiчого й узялася до своiх справ, але серце в неi щемiло. Том супився в кутку, сповнений гiркоi образи. Вiн знав, що в душi тiтка Поллi стоiть перед ним на колiнах, i похмуро втiшався цiею думкою. Нехай караеться, а вiн i взнаки нiчого не дасть, так наче все воно його не обходить. Знав вiн i те, що тiтка раз у раз кидае на нього затуманений слiзьми сумовитий погляд, але не хотiв нiчого помiчати. Вiн уявив собi, нiби лежить i конае, а тiтка, схилившись над ним, благае хоч слова прощення, та вiн одвертаеться до стiни й помирае, так i не сказавши того слова. Ну, то що почуватиме вона тодi?.. Потiм малював в уявi, як його приносять додому з рiчки неживого, – кучерi його мокрi, зболiле серце перестало битися. О, як вона припаде до його мертвого тiла, i з очей ii потечуть ряснi сльози, i уста ii благатимуть Бога, щоб вiн повернув iй ii хлопчика, якого вона нiколи, нiколи бiльше не буде кривдити! Та вiн лежатиме там, холодний, блiдий i байдужий до всього, – бiдолашний малий страдник, чиi муки нарештi скiнчилися…

Том так розвередив собi душу цими зворушливими видiннями, що раз у раз ковтав сльози й мало не давився ними; сльози застилали йому очi, а коли вiн моргав, переливалися через повiки, текли по щоках i капали з кiнчика носа. І так було йому втiшно плекати своi бiди, що вiн просто не мiг допустити до себе якихось земних радощiв чи грубих веселощiв, – надто свята була його скорбота; отож, коли незабаром до кiмнати, пританцьовуючи, вбiгла його двоюрiдна сестра Мерi, аж сяючи з радостi, що нарештi повернулася додому пiсля нескiнченного – цiлий тиждень! – гостювання поза мiстом, вiн пiдвiвся i, оповитий чорною хмарою смутку, вийшов у другi дверi, тим часом як у першi разом з дiвчиною вливалися сонячне промiння й веселi спiви.

Вiн подався блукати вiддалiк вiд тих мiсць, де звичайно збиралися хлопцi, i шукав безлюдних закуткiв, якi бiльше пасували до його настрою. Зрештою його привабив причалений до берега довгий плiт, i хлопець умостився на дальшому його кiнцi, споглядаючи похмурий обшир рiчки й бажаючи лиш одного: потонути одразу, нiчого не вiдчувши й не зазнавши всiх тих страхiть, що звичайно супроводжують смерть. Потiм вiн згадав про свою квiтку, витяг ii на свiт, прим’яту й зiв’ялу, i це викликало в нього новий приплив блаженноi скорботи. Вiн подумав: а чи пожалiла б його вона, коли б знала? Чи заплакала б, чи захотiла б обняти його i втiшити? Чи, може, байдужне одвернулася б, як i весь цей нiкчемний свiт? Цi думки завдавали йому такоi солодкоi муки, що вiн почав перебирати iх i знов повертати й так i так, аж поки геть заялозив. А тодi зiтхнув, пiдвiвся й зник у темрявi.

Десь о пiв на десяту чи о десятiй вiн пiшов безлюдною вулицею, де мешкала Кохана Незнайомка. Бiля ii дому вiн на хвилину спинився: нiде нi звуку, нi поруху, тiльки тьмяний вiдсвiт свiчки падав на завiсу у вiкнi нагорi. То чи не там його божество? Том перелiз через паркан, тихенько перейшов квiтник i став пiд самим вiкном. Задерши голову, вiн довго i зворушено дивився вгору. А потiм лiг на землю, простягся горiлиць i згорнув руки на грудях, тримаючи в них бiдолашну зiв’ялу квiтку. Отак вiн i помре, сам-один у холодному, бездушному свiтi: нi притулку, де б прихилити голову, нi дружньоi руки, що втерла б краплi передсмертного поту з його чола, нi любого обличчя, що жалiсливо схилилося б над ним в останню годину. І отакого побачить його вона, визирнувши з вiкна веселим ранком, i – о, чи зронить вона хоч сльозинку на його мертве, холодне тiло, чи зiтхне хоч раз за квiтучим молодим життям, що його так безжально й так дочасно занапастили?..

Раптом вiкно розчинилось, священну тишу опоганив пронизливий голос служницi, i на простерте тiло мученика линув справжнiй водоспад!

Мало не захлинувшись, наш герой форкнув i пiдхопився на ноги. Щось просвистiло в повiтрi, пiдкрiплене приглушеною лайкою, брязнула вибита шибка, а тодi невеличка, ледь помiтна постать перемахнула через паркан i зникла в темрявi.

Коли невдовзi пiсля того Том, уже роздягшись до сну, роздивлявся при свiтлi лойового недогарка свою мокру до рубця одiж, прокинувся Сiд; може, вiн i мав непевний намiр висловити деякi «мiркування з приводу», але, побачивши з виразу Томових очей, що це небезпечно, визнав за краще промовчати.

Том лiг у лiжко, не завдавши собi клопоту помолитися, i Сiд подумки вiдзначив це недбальство.




Роздiл IV


Сонце зiйшло над оповитою спокоем землею i осяяло своiми променями мирне мiстечко, немов благословляючи його. Пiсля снiданку тiтонька Поллi зiбрала всiх на сiмейну вiдправу. Почали з молитви, побудованоi на мiцному пiдмурку з бiблiйних цитат, що iх сама тiтка стулила докупи невеликими домiшками рiдкого вапна, що складалося з ii власних тлумачень; а вже з тiеi вершини, наче з гори Синай, вона виголосила сувору главу закону Мойсейового.

Пiсля того Том, як то кажуть, оперезався мечем i взявся «товкти» вiршi з Бiблii. Сiд вивчив свiй урок ще кiлька днiв тому. І тепер Том напружував увесь свiй хист, щоб запам’ятати п’ять вiршiв, якi вiн сам вибрав з Проповiдi на горi, – коротших вiн нiде не мiг знайти.

Минуло пiвгодини, але уявлення про свiй урок Том здобув дуже невиразне, бо розум його блукав по цiлому безмежжю людськоi думки, а руки тим часом були зайнятi стороннiми справами, що раз у раз вiдвертали його увагу. Мерi взяла в нього книжку, щоб перевiрити, як вiн вивчив урок, i Том почав навпомацки пробиратися крiзь туман:

– Блаженнi… е-е…

– Вбогi…

– Еге ж, вбогi… Блаженнi вбогi… е-е…

– Духом…

– Духом… Блаженнi вбогi духом, бо iх… iх…

– Їхне…

– Бо iхне… Блаженнi вбогi духом, бо iхне царство небесне… Блаженнi… засмученi, бо вони… вони…

– Будуть…

– Будуть… е-е…

– Утi…

– Бо вони будуть… е-е… утi…

– Утiш…

– Бо вони будуть утiш… Ой, ну не знаю я, що вони будуть!

– Утiшенi.

– А, утiшенi!.. Бо вони будуть утiшенi… засмученi… Блаженнi засмученi… нi, утiшенi, бо вони будуть… засму… е-е… Що вони будуть? Чому ти не пiдкажеш менi, Мерi? Як тобi не соромно знущатися з мене?

– Ой Томе, який же ти, бiдолаха, нетямкий! Я й не думала з тебе знущатися. Зовсiм нi. А тобi треба пiти й учити все спочатку. Не журися, Томе, якось вивчиш, а коли вивчиш, я подарую тобi одну дуже гарну рiч. Ну, будь слухняним хлопчиком!

– Гаразд! А що то за рiч, Мерi? Скажи менi.

– Не бiйся, Томе. Ти ж знаеш: як я сказала – щось гарне, то воно таки справдi гарне.

– Еге ж, ти в нас така, Мерi. Ну, гаразд, спробую наддати ще…

Вiн «наддав ще» i, спонукуваний подвiйною силою – цiкавiстю й бажанням дiстати винагороду, – взявся до дiла з таким запалом, що перевершив усi сподiвання. Мерi подарувала йому за це новiсiнький складаний ножик фiрми «Барлоу», що коштував дванадцять з половиною центiв, i Томовому захвату не було меж. Щоправда, той ножик нiчого не рiзав, зате був справжнiй, непiдробний «Барлоу», i в цьому й полягала його особлива цiннiсть; а от звiдки хлопчаки захiдних штатiв узяли, що такi ножi хтось стане пiдробляти й випускати ще гiршi, – це було i, певне, назавжди залишиться незбагненною таемницею. Усе ж таки Том сяк-так поколупав своiм ножиком буфет i вже нацiлився був на комод, коли його покликали збиратися до недiльноi школи.

Мерi дала йому бляшану миску з водою i мило. Вiн пiшов надвiр, поставив миску на лавочку, тодi вмочив мило у воду й поклав поряд, закасав рукави, тихенько вилив воду на землю, а потiм пiшов до кухнi й заходився ревно витирати обличчя рушником, що висiв за дверима. Та Мерi забрала в нього рушник i сказала:

– Як тобi не соромно, Томе! Хiба ж можна бути таким! Вiд води тобi нiякоi шкоди не станеться.

Том трохи знiтився. В миску знов налили води, i цього разу вiн постояв над нею з хвилину, набираючись духу, тодi з шумом утяг у себе повiтря i взявся умиватись. Коли вiн трохи згодом знову ввiйшов до кухнi, заплющивши очi й навпомацки шукаючи рушника, з обличчя його стiкала вода й мильна пiна, незаперечно свiдчачи, що вiн таки вмився. Та коли вiн показався з-пiд рушника, виявилося, що й тепер не все гаразд: чистi були тiльки щоки та пiдборiддя – щось нiби маска, – а вище й нижче темнiв незрошений грунт, що тягся назад навколо шиi.

Тодi Мерi взялася до нього сама, i вже з ii рук вiн вийшов повноцiнною людиною, що не рiзнилася кольором шкiри вiд своiх бiлих братiв. Його мокра чуприна була ретельно пригладжена щiткою, i короткi кучерики лежали рiвно й гарно. (Том нишком уперто й старанно розгладжував своi кучерi, намагаючись прилiпити iх упритул до голови: вiн вважав, що кучеряве волосся властиве лише жiнкам, i тi кучерi отруювали йому все життя.) Потiм Мерi дiстала з шафи костюм, що його Том уже два роки надягав тiльки в недiлю, – той костюм називали просто «другим», i з цього можна судити про багатство Томового гардеробу. Коли хлопець одягся, Мерi «опорядила» його: застебнула аж до пiдборiддя гудзики на чистiй куртцi, розправила на плечах широкий комiр, почистила Тома щiткою i, нарештi, увiнчала його крапчастим солом’яним капелюхом. Тепер вiн мав надзвичайно пристойний i нещасний вигляд. Та й почував себе страшенно нещасним: застебнутий на всi гудзики чистий одяг сковував рухи, i це страшенно його дратувало. Вiн сподiвався, що Мерi забуде про черевики, та марно – вона, як i годиться, старанно змастила iх жиром i принесла йому. Томовi урвався терпець, i вiн огризнувся: мовляв, його завжди примушують робити те, чого йому не хочеться. Але Мерi почала умовляти:

– Ну прошу тебе, Томе, будь слухняний…

І вiн з бурчанням узув черевики. Мерi хутенько зiбралася й собi, i всi трое рушили до недiльноi школи, яку Том ненавидiв усiм серцем, а Сiд i Мерi любили.

Уроки в недiльнiй школi тривали вiд дев’ятоi до пiв на одинадцяту ранку, а потiм починалася вiдправа. Двое з них трьох незмiнно лишалися послухати проповiдь з доброi волi; третiй також завжди лишався – але з iнших, поважнiших причин.

На твердих церковних лавах з високими спинками могло вмiститися чоловiк iз триста. Сама церква була невелика, нiчим не примiтна, зi схожою на вузьку дощану скриню дзвiницею. При входi Том трохи вiдстав вiд Сiда та Мерi й заговорив до приятеля, також убраного по-святковому:

– Слухай-но, Бiллi, в тебе е жовтий квиток?

– Є.

– Що ти за нього хочеш?

– А що ти даси?

– Шматок локрицi й рибальський гачок.

– Ану покажи.

Том показав. Огляд задовольнив власника квитка, i обмiн вiдбувся. Потiм Том вимiняв за двi бiлi кульки три червоних квитки й ще за якийсь дрiб’язок – два синiх. Із чверть години вiн перестрiвав отак хлопцiв, що йшли до школи, i скуповував у них квитки рiзного кольору. Тодi разом з юрбою чистеньких i гомiнливих хлопчикiв та дiвчаток зайшов до церкви, сiв на свое мiсце й одразу ж завiвся сваритись iз найближчим хлопцем. Сварку припинив учитель – статечний лiтнiй чоловiк; та тiльки-но вiн повернувся спиною, Том смикнув за волосся учня, що сидiв попереду, а коли той обернувся, вiн уже пильно дивився в книжку; потiм штрикнув шпилькою iншого хлопця, щоб почути, як той зойкне, й дiстав ще одну нагiнку вiд учителя. Та й увесь Томiв клас пiдiбрався один до одного – бешкетний, галасливий i невгамовний. Виходячи вiдповiдати урок, жоден не знав його до ладу й сподiвався тiльки на пiдказку. Але так чи iнакше усi добувалися до кiнця й отримували у винагороду невеличкi синi квитки з цитатами зi Святого письма: кожен такий квиток був платою за два вивченi бiблiйнi вiршi. Десять синiх квиткiв дорiвнювали одному червоному, i iх можна було вiдповiдно обмiняти; десять червоних – одному жовтому, а вже за десять жовтих директор школи видавав учневi Бiблiю в дешевенькiй оправi (за тих давнiх добрих часiв коштувала вона всього сорок центiв). Чи в багатьох iз моiх читачiв вистачило б снаги й завзяття, щоб завчити напам’ять двi тисячi вiршiв, навiть якби iм пообiцяли за те Бiблiю з малюнками Доре? А от Мерi здобула в такий спосiб уже двi Бiблii – на це в неi пiшло два роки сумлiнноi працi, – а один хлопець iз нiмецькоi родини надбав аж чотири чи п’ять. Якось вiн прочитав напам’ять – i то нi разу не збившись – три тисячi вiршiв. Але таке напруження розумових здiбностей виявилося надмiрним, i вiдтодi вiн став наче несповна розуму, – то було неабияке нещастя для школи, бо ранiше за урочистих нагод, при почесних гостях директор завжди виставляв того хлопчину «молоти язиком» (за словами Тома). А загалом тiльки старшим учням вистачало терпiння зберiгати своi квитки й мiсяцями нидiти над книжкою, щоб одержати Бiблiю, i тому вручення цiеi нагороди було рiдкiсною i визначною подiею. Учень, якому випадало це щастя, ставав того дня такою поважною персоною, що й у серцях iнших спалахували честолюбнi прагнення, хоч iх вистачало тижнiв на два, не бiльш. Що ж до Тома, то навряд чи його духовне нутро прагнуло самоi тiеi нагороди, але пов’язаних з нею слави та почестей вiн, безперечно, давно вже жадав усiм своiм еством.

У належний час за кафедру став директор школи i, заклавши вказiвним пальцем потрiбну сторiнку молитовника, зажадав уваги. Коли директор недiльноi школи виголошуе перед учнями свою звичайну невеличку промову, молитовник у руцi потрiбен йому так само, як ноти спiваковi, що виходить на сцену спiвати соло; хоч навiщо вони потрiбнi, лишаеться незбагненною загадкою, бо жоден з цих страдникiв нiколи не заглядае нi в молитовник, нi в ноти.

Директор був миршавий чоловiчок рокiв тридцяти п’яти, з рудуватою цапиною борiдкою i коротко пiдстриженим рудуватим волоссям, у твердому стоячому комiрцi, верхнiй край якого мало не впирався йому пiд вуха, а гострi рiжки стримiли спереду бiля самих кутикiв рота, – то був наче паркан, що змушував його дивитися тiльки просто себе, а коли треба було поглянути вбiк, вiн мусив повертатися всiм тiлом; пiдборiддя директорове лежало на краватцi, що була завширшки й завдовжки з велику банкноту i мала торочки на кiнцях; а носаки його черевикiв згiдно з модою тих часiв хвацько загиналися вгору, мов полози санок, – такого шику тодiшнi модники досягали цiною неабияких зусиль, годинами сидячи проти стiни й упершись у неi ногами. Мiстер Уолтерс був дуже поважний на вигляд i дуже щирий та доброчесний душею; вiн так побожно шанував святi речi й мiсця i так суворо вiдмежовував iх вiд усього свiтського, що, сам того не усвiдомлюючи, промовляв у недiльнiй школi з такими модуляцiями в голосi, з якими нiколи не говорив у буднi.

Свою промову вiн почав такими словами:

– А тепер, дiти, я хочу, щоб усi ви сiли рiвненько й тихенько i якусь часинку уважно послухали мене. От-от, саме так. Отак мають поводитися слухнянi хлопчики й дiвчатка. Але, я бачу, одна дiвчинка дивиться у вiкно. Здаеться менi, вона думае, що я десь там: може, сиджу на гiлцi й розмовляю з пташками. (Схвальне хихотiння.) А сказати я вам хочу, як приемно бачити, що стiльки чистеньких веселих дитячих личок зiбралося в цьому святому мiсцi навчатись добра…

І так далi, й таке iнше. Немае потреби наводити тут решту цiеi промови. Вся вона побудована за незмiнним зразком, а отже, добре нам знайома.

Остання третина промови була трохи затьмарена бiйками та iншими негiдними розвагами, до яких знову вдалися декотрi капоснi хлопчаки, а також вовтузiнням i перешiптуванням, що дедалi поширювалося й сягнуло навiть пiднiжжя таких самотнiх i непохитних скель, як Сiд i Мерi. Та коли голос мiстера Уолтерса завмер, нараз ущух i весь той гомiн, i кiнець директоровоi промови зустрiли вдячною мовчанкою.

Власне, причиною того шепотiння почасти стала досить незвичайна подiя: поява гостей – адвоката Тетчера в супроводi якогось хирлявого дiдка, а за ними – вродливого ставного чоловiка середнiх лiт з гарною срiблястою чуприною та поважноi дами, напевне, його дружини. Дама вела за руку дiвчинку. Томовi вже давно не сидiлося на мiсцi: вiн був збуджений i невдоволений, до того ж його гризло сумлiння, i вiн уникав зустрiчатись очима з Емi Лоренс, бо не мiг витримати ii закоханих поглядiв. Та коли вiн побачив малу незнайомку, душа його враз запалала вiд захвату й блаженства. І вже наступноi митi вiн виставлявся як тiльки мiг: штурхав хлопцiв, смикав iх за волосся, робив гримаси, – одне слово, зi шкури пнувся, щоб зачарувати дiвчинку й заслужити ii схвалення. Його радiсне пiднесення затьмарювала лише одна темна пляма: спогад про те, як його принизили пiд вiкном оселi цього ангела, – одначе й вона скоро зникла, змита, як малюнок на пiску, хвилями щастя, що захлюпнули його душу.

Гостей посадили на почеснi мiсця, i, закiнчивши свою промову, мiстер Уолтерс вiдрекомендував iх школярам. Виявилося, що той чоловiк середнiх лiт – не хто iнший, як сам окружний суддя, чи не найвидатнiша персона, що ii будь-коли бачили цi дiтлахи; отож iм кортiло довiдатися, з чого вiн злiплений, i, з одного боку, хотiлося б, щоб вiн загарчав, а з другого – було лячно. Суддя приiхав з Константинополя, аж за дванадцять миль звiдти, а отже, доволi помандрував по свiту, i оцi-от його очi бачили й будинок окружного суду, що, за чутками, мав цинкову покрiвлю. Про побожний трепет, який навiювали цi думки, свiдчила й урочиста мовчанка, й десятки пар захоплених очей. Ще б пак, то ж був знаменитий суддя Тетчер, брат адвоката з iхнього мiстечка. І Джеф Тетчер, адвокатський синок, одразу ж полiз уперед, щоб показати, всiм на заздрiсть, як близько вiн знайомий з великою людиною. Коли б вiн мiг почути перешiптування товаришiв, воно б прозвучало для нього солодкою музикою.

– Ти диви, Джiмi, iде туди! Поглянь, подае йому руку… вiтаеться з ним! Ах ти ж чорт!.. А скажи, ти б хотiв бути Джефом?..

Мiстер Уолтерс виставлявся по-своему: всiляко виявляв свою ретельнiсть, сипав наказами, мiркуваннями, зауваженнями, стромляв носа куди треба й куди не треба. Бiблiотекар теж виставлявся, гасаючи туди-сюди з оберемками книжок i зчиняючи непотрiбну метушню, яку дуже любить отаке комашине начальство. Молодi вчительки виставлялися, лагiдно нахиляючись над учнями, яких зовсiм недавно скубли за вуха, сварячись пальчиком на малих шибеникiв i гладячи по голiвцi слухняних дiточок. Молодi вчителi виставлялися, суворо вичитуючи учням за дрiбнi провини, з найменших приводiв показуючи свою владу й пильно стежачи за дисциплiною. І майже всiм учителям, незалежно од вiку й статi, раптом стало конче потрiбно щось у книжковiй шафi поруч з кафедрою, i вони по двiчi, а то й по тричi з удаваною досадою поверталися туди. Дiвчатка також виставлялися як могли, а хлопцi виставлялися з таким завзяттям, що довкола тiльки й чути було ляскiт кульок iз жованого паперу та глухi звуки стусанiв. А над усiм тим пiдносився у своему крiслi великий суддя Тетчер, обдаровуючи цiлу школу величною суддiвською усмiшкою i неначе грiючись у промiннi власноi величi, – вiн-бо теж «виставлявся».

Одного лише бракувало мiстеровi Уолтерсу для цiлковитого щастя: нагоди вручити заохочувальну Бiблiю i явити перед високим гостем чудо-учня. Декiлька школярiв мали жовтi квитки, але нiхто не набрав потрiбного числа – директор уже розпитав про це кращих iз кращих. Багато дав би вiн, щоб повернути до школи того нiмчика при здоровому розумi!

Аж раптом тодi, коли вiн уже втратив будь-яку надiю, наперед вийшов Том Сойер з дев’ятьма жовтими, дев’ятьма червоними та десятьма синiми квитками й зажадав, щоб йому дали Бiблiю. То був наче грiм з ясного неба. Мiстер Уолтерс i думки не припускав, що цей учень зможе заявити права на таку нагороду в найближчi десять рокiв. Але й ухилитися не випадало: до сплати було пред’явлено законнi чеки, i iх належало оплатити. Тома вивели на пiдвищення, де сидiли суддя та iншi обранцi, i про велику подiю оголосили з кафедри. То була найбiльш приголомшлива новина за останне десятилiття, i вона справила таке величезне враження, що новий герой одразу пiднiсся до рiвня суддi, i тепер уся школа iла очима два чуда замiсть одного. Хлопцiв точили заздрощi, але найдужче каралися тi, хто надто пiзно зрозумiв, що вони самi допомогли цьому неправедному злетовi, промiнявши своi квитки на тi багатства, якi Том надбав, дозволяючи iншим бiлити замiсть нього паркан. Вони люто зневажали себе за те, що попалися на гачок цьому хитрому дурисвiтовi, цьому пiдступному змiевi-спокуснику.

Вручаючи Томовi нагороду, директор виказав усю красномовнiсть, на яку мiг здобутися за таких обставин; але його словам бракувало справжнього запалу: бiдолаха нутром чув, що тут щось не те i до правди краще не докопуватись; було просто неймовiрно, щоб цей хлопчисько накопичив двi тисячi снопiв бiблiйноi мудростi, коли всiм вiдомо, що його хисту заледве вистачить на дванадцять.

Емi Лоренс i пишалася, й радiла, й старалася, щоб Том мiг побачити це на ii обличчi, але вiн не дивився на неi. Вона здивувалася, потiм трохи занепокоiлась; потiм у неi виникла невиразна пiдозра – й одразу ж зникла, та невдовзi з’явилася знову; дiвчинка стала придивлятись, i один скрадливий погляд пiдказав iй розгадку – i тодi серце ii розбилося, вiд ревнощiв та гнiву на очi навернулися сльози, i вона зненавидiла весь свiт. А найдужче – Тома (так iй здавалося).

Тома вiдрекомендували суддi, але хлопець не мiг нi ворухнути язиком, нi звести дух, а серце його дрiбно тiпалося: почасти з побожного трепету перед величчю цього чоловiка, та головне – тому що вiн був ii батьком. Якби там було темно, Том залюбки впав би перед ним на колiна.

Суддя погладив хлопця по головi, назвав розумником i спитав, як його звуть. Том затнувся, хапнув ротом повiтря й нарештi мовив:

– Том.

– Та нi, мабуть, не Том, а…

– Томас.

– Отож-бо. Я так i подумав, що твое iм’я трохи довше. Дуже добре. Але ж ти маеш iще й прiзвище, то, може, скажеш i його?

– Скажи пановi суддi свое прiзвище, Томасе, – втрутився мiстер Уолтерс. – І шануйся, не забувай казати «сер».

– Томас Сойер… сер.

– Отак! Зовсiм добре. Молодець. Гарний хлопчик. Двi тисячi вiршiв – це таки багато, дуже й дуже багато. Та ти нiколи не пошкодуеш, що доклав стiльки працi, аби вивчити iх, бо знання – це найдорожче, що е на свiтi, воно робить людину великою i доброю. Колись ти й сам, Томасе, станеш великою i доброю людиною, i тодi ти озирнешся назад i скажеш: «Усе це я завдячую тому, що в дитинствi мав щастя навчатися в недiльнiй школi, усе це я завдячую моiм любим учителям, якi вiдкрили менi дорогу до знання, моему доброму директоровi, що заохочував мене, наглядав за мною i подарував менi Бiблiю, чудову, розкiшну Бiблiю, яка лишиться зi мною на все життя! І все це завдяки тому, що мене так добре виховували!» Ось що ти скажеш, Томасе, i цi двi тисячi вiршiв будуть для тебе дорожчi вiд усякого багатства, Томасе, атож, дорожчi вiд усякого багатства. А тепер чи не розповiв би ти менi й оцiй дамi щось iз того, що ти вивчив? Я певен, що розповiси, бо ми пишаемося хлопчиками, якi так люблять шкiльну науку. Ти ж, звiсно, знаеш, як звали всiх дванадцятьох апостолiв? То, може, назвеш iмена перших двох?

Том стояв з дурнуватим виглядом i шарпав себе за гудзик. Тодi нараз почервонiв i похнюпив очi. Серце мiстера Уолтерса покотилося в п’яти. Вiн подумав: хлопчисько не годен вiдповiсти на найпростiше запитання, i надало ж суддi питати його! Та все ж вiн вiдчув, що повинен втрутитись, i озвався знову:

– Вiдповiдай пановi суддi, Томасе, не бiйся.

Том i далi нiмував.

– Ось менi ти скажеш, я знаю, – звернулася до нього дама. – Перших двох апостолiв звали…

– Давид i Голiаф!

Опустiмо завiсу милосердя над кiнцем цiеi сцени.




Роздiл V


Незадовго до пiв на одинадцяту задзвонив трiснутий дзвiн невеличкоi церкви, i люди почали сходитися до ранковоi проповiдi. Учнi недiльноi школи розбрелися по всiй церквi, сiдаючи на лави разом iз батьками, щоб увесь час бути в них перед очима. Прийшла тiтка Поллi, i Том, Сiд та Мерi сiли коло неi. Тома посадили бiля самого проходу – чимдалi од вiдчиненого вiкна та спокусливих видовищ надворi. А тим часом надходили все новi люди: старезний i вбогий поштмейстер, що бачив i кращi днi; мер з дружиною (серед iншого непотребу в мiстечку був i мер); мировий суддя; вдова Дуглас – гарна чепурна жiнка рокiв сорока, добра й щедра душа, багата власниця единого в мiстечку великого будинку, справжнього палацу на пагорбi, та ще й дуже гостинного палацу, де влаштовувались найбучнiшi свята, якими мiг похвалитися Сент-Пiтерсберг; поважний, зiгнутий дугою майор Уорд та його дружина; адвокат Рiверсон, також помiтна особа, – вiн нещодавно прибув сюди з iншоi округи; найперша мiсцева красуня в супроводi табунця юних чарiвниць, виряджених у батист зi стрiчками; за ними – цiлий гурт молодикiв: мiськi службовцi, прилизанi й напомадженi кавалери, що стояли пiвколом при входi, безглуздо всмiхаючись i посмоктуючи головки своiх цiпкiв, аж поки пропустили повз свiй стрiй останню з дiвчат; i нарештi, на завершення, – Зразковий Хлопчик, Вiллi Мафферсон, зi своею матусею, яку вiн так дбайливо оберiгав, наче вона була кришталева. Вiн завжди супроводив ii до церкви й був улюбленцем усiх мiсцевих дам. Зате хлопцi всi, як один, ненавидiли його: надто вже вiн був добропристойний, а до того ж iм без кiнця «кололи ним очi». Як завжди в недiлю, iз задньоi кишенi в нього визирав бiлий носовичок – мовби ненавмисне. Том нiколи не мав носовика i вважав тих хлопцiв, якi ним послуговуються, жалюгiдними жевжиками.

Коли вся паства зiбралася, церковний дзвiн продзвонив ще раз, пiдганяючи недбальцiв i роззяв, а тодi в церквi запала урочиста тиша, яку порушувало лише хихотiння й перешiптування пiвчих на хорах. Тамтешнi пiвчi завжди хихотiли й перешiптувалися впродовж усiеi вiдправи. Знав я колись один церковний хор, що поводився пристойно, але вже не пригадую де. Надто багато часу минуло вiдтодi, i все те майже зовсiм забулося, але, здаеться, був той хор десь за кордоном.

Священик назвав гiмн i натхненно прочитав його вiд початку до кiнця в тiй особливiй манерi, яку так полюбляють у тамтешнiх краях. Вiн починав рядок помiрним тоном, далi поступово брався нагору i, сягнувши певного рiвня, щосили викрикував найвище слово, а потiм немовби шугав у воду з пружноi дошки.

Чи ж я розкошуватиму в садах НЕБЕСНИХ серед квiтiв,
Коли брати моi ведуть борню КРИВАВУ на цiм свiтi?

Усi вважали його чудовим декламатором. На церковних «сходинах» його завжди просили почитати вiршi, i, коли вiн закiнчував, дами здiймали руки догори, а потiм безпорадно опускали iх на колiна, закочували очi й трусили головами, наче промовляли: «Немае слiв сказати, як це прекрасно, аж надто прекрасно для цього грiшного свiту!»

Пiсля того як проспiвали гiмн, велебний мiстер Спрег перетворився на живий бюлетень оголошень i став оповiщати паству про всiлякi громадськi збори, бесiди й таке iнше, аж поки всiм почало здаватися, що отак вiн i говоритиме аж до другого пришестя, – дивний звичай, якого й досi дотримуються в Америцi, навiть по великих мiстах, i це коли в наш час видаеться стiльки газет. На жаль, нерiдко бувае так: чим менше виправдана якась усталена традицiя, тим важче ii позбутися.

Аж ось священик розпочав молитву. Добренну, щедру молитву, в якiй не було забуто нiчого: помолились i за церкву, i за малих дiтей у парафii, i за iншi церкви в мiстечку, i за саме мiстечко, i за округу, i за штат, i за урядовцiв штату, i за Сполученi Штати Америки, i за всi церкви в Сполучених Штатах, i за весь уряд; за бiдолашних морякiв, що борознять бурхливi моря; за гнобленi народи, що стогнуть пiд ярмом европейських монархiв i схiдних деспотiв; за тих, що перед свiтлом i словом Божим мають очi, але не бачать, i мають вуха, але не чують; за поган на далеких океанських островах; а на завершення – за те, щоб священиковi слова дiйшли до кожного i, мов насiння, кинуте в родючий грунт, дали добру прорiсть, а згодом i щедрий урожай. Амiнь.

Зашелестiли спiдницi жiнок, i парафiяни, що пiдвелися на час молитви, знову посiдали. Хлопець, чий життепис викладено в цiй книжцi, анiтрохи не тiшився молитвою – лише терпiв ii, та й то на превелику силу. Вiн анi хвилини не постояв спокiйно, та хоча й не дослухався до сутi пасторових слiв, проте вiдзначав подумки, що вже сказано, – бо давно знав напам’ять, що за чим мае йти, i, коли пастор додавав часом щось нове, Томове вухо одразу вловлювало найменшу вiдмiну, i тодi все ество його повставало: вiн вважав тi доповнення нечесними й неподобними. Посеред молитви на спинку лави перед Томом сiла муха й почала краяти йому душу: вона то терла одна об одну складенi докупи лапки, то обхоплювала ними голову й так завзято шарувала ii, що мало не вiдривала вiд тулуба – аж видно було тоненьку, як ниточка, шию; то погладжувала заднiми лапками крильця й розправляла iх, наче фалди фрака; одне слово, робила весь свiй туалет так спокiйно i незворушно, нiби почувала себе в цiлковитiй безпецi. Власне, так воно й було: хоч як свербiли в Тома руки схопити ii, утнути таку штуку пiд час молитви вiн не зважувався, бо вiрив, що тим занапастить свою душу. Зате як тiльки священик дiйшов до кiнця, Томова рука сама подалася вперед, i на словi «амiнь» муха опинилась у полонi. Та тiтка Поллi застукала його на гарячому й звелiла випустити муху.

Священик прочитав цитату з Бiблii, а тодi затарабанив свою проповiдь, страшенно довгу й нудну, так що невдовзi багато хто почав куняти, хоч iшлося там про жахливi муки грiшникiв у пеклi та про спасенних обранцiв Божих, – щоправда, iх мала лишитися така мiзерна купка, що й спасати було не варт. Том пильно лiчив сторiнки: пiсля проповiдi вiн завжди знав, скiльки прочитано сторiнок, але майже нiколи – про що в нiй говорилося. А втiм цього разу його на часинку зацiкавив i самий змiст. Пастир саме змальовував величну й зворушливу картину того, як настане на землi царство Боже, i зберуться разом праведники з цiлого свiту, i ляжуть поряд лев та ягня, i мала дитина поведе iх. Але весь пафос i висока мораль цього прекрасного видовища пропали для хлопця марно: його вразила лише видатна роль, яку призначалося малiй дитинi, та ще й перед очима праведникiв цiлого свiту, i йому навiть захотiлося самому стати тiею дитиною, – звiсно, якщо лев буде ручний.

Та в наступну хвилину муки Томовi поновилися, бо далi знов пiшло нудне просторiкування. Аж раптом вiн згадав, яку чудову забавку мае в кишенi, i видобув ii на свiт. То був великий чорний жук iз страхiтливими щелепами – «кусач», як називав його Том. Вiн лежав у коробочцi вiд пiстонiв i, коли Том вiдкрив ii, одразу ж учепився йому в палець. Хлопець з несподiванки шарпнув рукою, i жук полетiв у прохiд мiж лавами й упав на спину, а вкушений палець Том застромив у рот. Жук лежав на пiдлозi й безпорадно дригав лапками, неспроможний перевернутися. Том дивився туди, i його так i поривало схопити жука знов, але той лежав надто далеко. Дехто з людей, яким нудно було слухати проповiдь, також помiтили жука i тепер з цiкавiстю стежили за ним.

Незабаром у проходi з’явився чийсь пудель, знуджений i розiмлiлий вiд лiтньоi спеки й тишi; йому набридло сидiти без дiла, i вiн жадав перемiни. Побачивши жука, пес одразу пожвавiшав i закрутив хвостом. Вiн оглянув свою здобич, обiйшов навколо, понюхав з безпечноi вiддалi, знов обiйшов навколо; потiм посмiлiшав, пiдступив ближче i обнюхав жука; вишкiрив зуби й спробував куснути, але схибив; тодi спробував ще раз i ще; ця розвага йому сподобалась, вiн лiг на живiт, поклав переднi лапи обабiч жука й провадив свою гру. Та зрештою це йому набридло, i вiн став необачний i неуважливий. Голова його хилилася, опускаючись чимраз нижче, аж поки вiн торкнувся жука мордою – i той вчепився в неi. З пронизливим скавулiнням пудель шарпнув головою, i жук, вiдлетiвши крокiв на два, знов упав на спину. Глядачi, що сидiли бiля проходу, трусилися вiд стримуваного смiху, дехто з жiнок затулив обличчя вiялами чи хусточками, а Том аж умлiвав вiд щастя.

У пса був дурнуватий вигляд, та й, певне, почував вiн себе дурнем, але душу його сповнювало обурення й жадоба помсти. Отож вiн пiдступив до жука й знову почав обережно нападати: крутився довкола й наскакував з усiх бокiв, шкрiб переднiми лапами за якийсь дюйм вiд комахи, клацав зубами i так крутив головою, що аж вуха хляпали. Але незабаром жук йому знов набрид; пес поганявся був за мухою, та це його не розважило; потiм подався за мурашем, майже соваючи носом по пiдлозi, i теж скоро вiдстав; тодi вiн позiхнув, хекнув i, зовсiм забувши про жука, всiвся просто на нього.

Дике, сповнене болю скавучання розляглося по церквi, i пудель стрiмголов помчав проходом; усе так само виючи, вiн крутнувся перед вiвтарем i шугнув у другий прохiд; умить опинився бiля дверей, а там знову крутнувся й гайнув назад до вiвтаря; чим швидше вiн гасав, тим пронизливiше скавулiв i скоро перетворився на якусь волохату комету, що кружляла по своiй орбiтi iз швидкiстю свiтлового променя. Нарештi знавiснiлий вiд болю страдник метнувся вбiк i скочив на колiна своему господаревi; той пожбурив його за вiкно, i розпачливе скавучання почало швидко вiддалятися, а невдовзi й зовсiм затихло.

На той час уже всi, хто був у церквi, сидiли з розпашiлими обличчями, задихаючись вiд стримуваного смiху, а проповiдь неначе застигла на мертвiй точцi. Аж ось вона посунулась далi, одначе тепер кульгала й спотикалася на кожному кроцi i вже не могла справити на слухачiв належного враження; навiть у вiдповiдь на слова, перейнятi глибокою скорботою, з-за високих спинок вiддалених лав раз у раз чулися приглушенi вибухи нечестивого смiху, так наче бiдолашний проповiдник сказав щось напрочуд смiшне. Отож усi вiдчули неабияку полегкiсть, коли ця мука скiнчилась i священик поблагословив паству.

Том Сойер iшов додому дуже веселий, думаючи про те, що й служба Божа iнодi може дати якусь утiху, коли ii трохи урiзноманiтнити. Лише одна думка трохи затьмарювала йому душу: гаразд, нехай би той пудель погрався з його жуком, але ж нiхто не дозволяв йому забирати жука з собою!




Роздiл VI


В понедiлок уранцi Том прокинувся дуже нещасний. Так бувало кожного понедiлка, бо з нього починався новий тиждень нескiнченних тортур у школi. І Том щоразу зiтхав: краще б уже зовсiм не було субот i недiль – тодi в’язниця i кайдани не здавалися б такими нестерпними.

Вiн лежав i думав. І раптом йому сяйнуло, що непогано було б захворiти – тодi б вiн не пiшов до школи. Зажеврiв тьмяний вогник надii. Том прислухався до свого органiзму. Нiде нiчого не болiло, i вiн став шукати далi. Цього разу йому здалося, нiби в нього з’явились ознаки кольок у животi, i, покладаючи на них чималi сподiвання, вiн намагався посилити iх. Але тi ознаки ставали дедалi слабкiшi й нарештi зовсiм зникли. Том подумки обстежував себе далi. Аж раптом знайшов щось iще. Один з його верхнiх переднiх зубiв хитався. То була щаслива нагода, i Том уже збирався застогнати – «для початку», як то кажуть, – коли йому спало на думку: якщо вiн стане перед судом з цiею заявою, тiтка вiзьме та й вирве йому зуба, а це буде боляче. Тому вiн вирiшив лишити зуб у запасi й пошукати чогось iншого. Якийсь час нiчого не наверталося на думку, а потiм вiн згадав, як лiкар розповiдав про одну таку болячку, що на два чи три тижнi вклала людину до лiжка та ще й мало не залишила ii без пальця на руцi. Хлопець зараз же вистромив ногу з-пiд простирадла й пильно оглянув свою болячку на великому пальцi. Щоправда, ознак тiеi страшноi хвороби вiн не знав, проте вирiшив, що спробувати можна, й почав надсадно стогнати.

Та Сiд спав собi, наче нiчого й не сталося.

Том застогнав ще гучнiше, i йому здалося, що палець нiби й справдi поболюе.

Сiд i вухом не вiв.

Том так старався, що аж захекався. Вiн перевiв подих, тодi набрав у груди повiтря i так застогнав кiлька разiв пiдряд, що й мертвий прокинувся б.

А Сiд хропiв собi далi.

Тома взяла злiсть. Вiн покликав: «Сiде, Сiде!» – i поторсав його. Це дало бажанi наслiдки, i Том знову застогнав. Сiд позiхнув, потягся, хропнув востанне i, спершись на лiкоть, втупив очi в Тома. Том i далi стогнав. Сiд гукнув його:

– Томе! Чуеш, Томе!..

Вiдповiдi не було.

– Томе! Гей, Томе! Що з тобою, Томе? – Сiд труснув брата за плечi, з тривогою вдивляючись у його обличчя.

Том простогнав:

– Ой, не треба, Сiде. Не шарпай мене!..

– Та що ж iз тобою таке, Томе? Я пiду покличу тiтоньку.

– Нi-нi… не треба… Може, воно й так минеться. Не клич нiкого.

– Та як же не клич!.. Ой, не стогни ти так, Томе, це ж просто жах! І давно тебе отак?..

– Кiлька годин… Ой Сiде, не вовтузься, ти мене доконаеш!..

– Томе, чому ж ти не збудив мене ранiше?.. Ой Томе, не стогни! В мене мороз поза шкiрою йде вiд твого стогону. То що ж воно в тебе таке, га, Томе?

– Я все тобi прощаю, Сiде. (Стогiн.) Геть усе, чим ти передi мною завинив. Коли я помру…

– Ой Томе, ти ж iще не помираеш, правда? Не треба, Томе, не помирай!.. Може, тобi…

– Я всiм прощаю, Сiде. (Стогiн.) Так i скажи iм, Сiде. А ще, Сiде, вiзьмеш мою раму вiд кватирки та однооке кошеня й вiддаси тiй новiй дiвчинцi, що недавно сюди приiхала. І скажеш iй…

Та Сiд уже вхопив свою одежу й дременув геть. Тепер Том i справдi страждав – так розпалилась його уява, – тому й стогiн його звучав цiлком природно.

Сiд стрiмголов збiг сходами вниз i закричав:

– Ой тiтонько Поллi, йдiть мерщiй! Том помирае!

– Помирае?

– Еге ж! Швидше йдiть, не барiться!

– Дурницi! Не вiрю!

Та все ж вона пiдтюпцем подалася нагору, а за нею слiдом – Сiд i Мерi. Обличчя тiтчине зблiдло, губи тремтiли. Пiдбiгши до лiжка, вона засапано мовила:

– Ну, Томе! Що з тобою, Томе?

– Ой тiтонько, я…

– Що таке, Томе?.. Що тобi сталося, дитино?!

– Ой тiтонько, в мене на пальцi гангрена!

Стара впала на стiлець i спершу засмiялася, потiм заплакала, а тодi посмiялась i поплакала водночас. Це заспокоiло ii, i вона сказала:

– Ну й утнув же ти менi штуку, Томе!.. А тепер покинь своi вигадки, i щоб я такого бiльше не чула!

Стогiн затих, i бiль у пальцi зник сам собою. Том почував себе досить нiяково i сказав:

– Тiтонько Поллi, я ж таки думав, що це гангрена, i менi справдi так болiло, що я й про свiй зуб забув.

– Про зуб? А що там у тебе iз зубом?

– Хитаеться i болить страшенно, просто несила терпiти.

– Ну, ну, стривай, тiльки не стогни знову! Розтули рота… Атож, i справдi хитаеться, але вiд цього не вмирають… Мерi, принесино менi шовкову нитку та гарячу головешку з кухнi.

– Ой тiтонько, не треба! – заскиглив Том. – Не виривайте його! Вiн уже й не болить. От не зiйти менi з цього мiсця, анiскiлечки не болить! Не треба, тiтонько! Я й так пiду до школи.

– А, он воно що! То всю цю бучу ти затiяв для того, щоб не йти до школи, а втекти на рiчку рибалити? Ой Томе, Томе, я так тебе люблю, а ти без кiнця краеш мое старе серце своiми дикими вибриками!

Тим часом принесли зуболiкарське знаряддя. Тiтка зробила на кiнцi шовковоi нитки петлю, надiла ii на хворий зуб i мiцно затягла, а другий кiнець прив’язала до стовпчика лiжка. Тодi схопила вогненну головешку й рвучко тицьнула нею мало не в обличчя хлопцевi. Зуб вилетiв i повис на прив’язанiй до лiжка нитцi.

Та за кожним випробуванням приходить винагорода. Коли пiсля снiданку Том вирушив до школи, всi хлопцi, яких вiн зустрiчав дорогою, заздрили йому, бо тепер вiн мав мiж верхнiми переднiми зубами дiрку й мiг плюватися крiзь неi зовсiм по-новому, в дуже незвичайний спосiб. Цiкавi потяглися за ним, мов почет, i хлопець з глибоким порiзом на пальцi, що досi був оточений загальною шаною i захопленням, миттю втратив i всiх своiх прихильникiв, i недавню славу. Це дуже засмутило його, i вiн сказав з удаваною зневагою, що плювати так, як Том Сойер, це сущий дрiб’язок, на що iнший хлопець зауважив: «Еге ж, що той виноград – вiн же зелений!» – i розвiнчаний герой понуро поплентав геть.

Невдовзi Том зустрiв юного вiдщепенця Гекльберрi Фiнна, сина вiдомого в мiстечку пияка. Всi тамтешнi матусi щиро ненавидiли й страшилися того Гекльберрi, бо вiн був нероба, безпритульник i розбишака, а ще тому, що iхнi дiти тяглися до нього, тiшились його забороненим товариством i шкодували, що не можуть бути такими, як вiн. Том, як i всi хлопцi iз поважних родин, заздрив привiльному, безтурботному життю Гекльберрi i, хоч йому було суворо заборонено водитися з тим волоцюгою, не проминав жодноi нагоди побути з ним. Гекльберрi завжди був одягнений в лахмiття з дорослих людей, вкрите незлiченними плямами й таке подерте, що аж клаптi телiпалися з усiх бокiв. На головi в нього стримiла руiна здоровенного капелюха з напiвобiрваними крисами; куртка, коли вiн ii напинав, сягала йому мало не до п’ят, а гудзики позаду опинялися куди нижче вiд того мiсця, де iм належало бути; штани трималися на однiй шлейцi, звисаючи позаду порожньою торбою, i обтрiпанi холошi, якщо Гек не завдавав собi клопоту пiдкотити iх, волочилися по землi.

Гекльберрi був сам собi господар i робив усе, що йому заманеться. За сухоi погоди вiн ночував на чужих ганках, а коли дощило – в порожнiй бочцi; йому не треба було ходити нi до школи, нi до церкви, не треба було нiкого слухатись; вiн мiг ловити рибу чи купатися коли завгодно й де завгодно i проводити на рiчцi стiльки часу, скiльки сам захоче; нiхто не забороняв йому битися й гуляти хоч до ночi; навеснi вiн перший починав ходити босонiж, а восени останнiй взував щось на ноги; нiхто не примушував його вмиватись i перевдягатися в чисте; а ще вiн був неперевершений мастак лаятись. Одне слово, цей хлопець мав усе, що робить життя прекрасним. Так одностайно вважали засмиканi й скутi всiлякими утисками добропристойнi сент-пiтерсберзькi хлопцi.

Том привiтався до цього романтичного обiдранця:

– Здоров, Гекльберрi!

– Здоров, коли здоровий!

– Що це в тебе таке?

– Здохлий кiт.

– Ану покажи ближче, Геку… Ти диви, зовсiм задубiв.

Де ти його взяв?

– Вимiняв в одного хлопця.

– А що дав?

– Синiй квиток i бичачий мiхур – роздобув його на рiзницi.

– А квитка де взяв?

– Вимiняв у Бена Роджерса два тижнi тому за поганялку до обруча.

– Слухай, Геку, а навiщо потрiбнi здохлi коти?

– Навiщо? Зводити бородавки.

– Та ну, невже? Я знаю певнiший засiб.

– Не може бути! Який?

– Гнила вода.

– Ха, гнила вода! Нi бiса вона не варта, твоя гнила вода.

– Не варта, кажеш? А ти пробував?

– Я – нi. А от Боб Теннер пробував.

– Хто тобi казав?

– Ну, вiн сам казав Джефовi Тетчеру, а Джеф сказав Джоннi Бейкеру, а Джоннi – Джiмовi Холлiсу, а той – Беновi Роджерсу, а Бен – одному негровi, а той негр сказав менi. Отак!

– То й що? Всi вони брехуни. Всi, хiба що крiм негра. Його я не знаю, але ще зроду не бачив негра, який би не брехав. Дурницi! А ти, Геку, скажи менi, як Боб Теннер робив це.

– Та як – узяв та й умочив руку в трухлявий пень з дощовою водою.

– Серед дня?

– Авжеж.

– І стоячи обличчям до пня?

– Так… Мабуть, що так.

– І щось казав?

– Та, мабуть, нiчого не казав. Не знаю.

– Ага!.. Та який же бiсiв дурень зводить отак бородавки гнилою водою? Певно, що нiчого не вийде. Треба пiти самому в лiсову хащу, де е пень з дощовою водою, i там рiвно опiвночi стати до нього спиною, вмочити руку у воду й проказати: «Індiанська iжа ячмiнне зерно! Забери бородавки, гнила водо, на дно!» А потiм заплющити очi й швидко вiдiйти на одинадцять крокiв, тричi повернутися на мiсцi i аж тодi йти додому, тiльки нi до кого дорогою не озиватися. Бо як озвешся, то все пiде нанiвець.

– Еге ж, це начебто добрий спосiб, але Боб Теннер робив не так.

– Ха, певно, що не так, бо ж у нього тих бородавок як нi в кого в мiстi; а коли б вiн знав, як зводити iх гнилою водою, то жодноi досi не мав би. Я сам, Геку, звiв так тисячi бородавок. У мене iх завжди повно на руках, бо я часто граюся з жабами. А ще я зводжу iх бобом.

– Еге ж, бобом добре. Я й сам зводив.

– Справдi? А як ти це робив?

– Ну, береш боба, розламуеш його на двi половинки, тодi надрiзаеш бородавку, щоб виступила кров, мажеш кров’ю одну половинку боба й десь опiвночi, за молодого мiсяця, закопуеш на роздорiжжi, а другу половинку спалюеш. І тодi ота половинка, на якiй кров, тягтиметься до другоi, а кров тягтиме до себе бородавку, i вона дуже скоро зiйде.

– Усе так, Геку, твоя правда; тiльки коли закопуеш ту половинку, треба ще проказати: «Бiб рости, бородавка щезай i бiльш до мене не вертай!» – щоб було певнiше. Так завжди робить Джо Гарпер, а вiн же iздив колись аж до Кунвiлла i ще хтозна-де бував. А тепер скажи – як зводити бородавки здохлим котом?

– Ну, треба взяти кота й незадовго до пiвночi пiти з ним на кладовище до свiжоi могили, де поховано когось лихого; а рiвно опiвночi туди з’явиться чорт чи, може, й кiлька чортiв, але ти iх не побачиш, а тiльки почуеш щось наче як вiтер повiяв чи якусь iхню балачку; i коли вони потягнуть того лиходiя з собою, ти кидаеш за ними свого кота й кажеш: «Мрець за чортом, кiт за мерцем, бородавка за котом – i я вас знати не знаю!» Будь-яку бородавку так зведеш.

– Таки схоже на те. А ти вже пробував так зводити, Геку?

– Нi, але менi сказала баба Гопкiнс.

– Ну, то це, мабуть, правда. Вона ж, кажуть, вiдьма.

– Кажуть! Та я, Томе, напевне знаю, що вiдьма. Вона й батечка мого заворожила, я вiд нього самого це чув. Іде вiн якось, аж бачить – вона чаклуе, лихий чар на нього напускае. Вiн як схопить каменюку – i ледь-ледь вона вiдскочила, а то був би iй капець. Ну й от: тiеi ж таки ночi вiн скотився п’яний з повiтки й зламав руку.

– Господи, який жах! А як же вiн знав, що вона на нього чар напускае?

– Ет, як знав… Мiй батечко тих вiдьом одразу бачить. Вiн каже: коли вони ото втупляться в тебе очима, отодi й чаклують. А надто коли ще щось бурмочуть. Бо то вони проказують «Отче наш» iззаду наперед.

– Слухай, Геку, ти коли збираешся пробувати свого кота?

– Сьогоднi вночi. Мабуть, вони цiеi ночi прийдуть по старого шкарбана Вiльямса.

– Та його ж iще в суботу поховали. Хiба вони не забрали його тiеi ж ночi?

– Ой, таке скажеш!.. Як же вони могли забрати його до пiвночi? А там уже настала недiля. Щось я не чув, щоб чортам було вiльно розгулювати в недiлю.

– Твоя правда. Я про це й не подумав. А мене з собою вiзьмеш?

– Вiзьму, як не боiшся.

– Боюся! Де ж пак! Ти менi нявкнеш?

– Еге, тiльки ти теж нявкни, як зможеш. Бо минулого разу я нявчав-нявчав, аж поки старий Гейс почав шпурляти на мене камiння, та ще й каже: «Чорти б його забрали, цього кота!» То я вибив йому шибку цеглиною, тiльки ти нiкому не кажи.

– Гаразд. Тiеi ночi я не мiг нявкнути, бо за мною наглядала тiтка. А сьогоднi неодмiнно нявкну… Слухай, а це що в тебе таке?

– Та нiчого особливого – клiщ.

– Де ти його знайшов?

– У лiсi, де ж би ще.

– Що за нього хочеш?

– Та не знаю. Я не хочу його вiддавати.

– Ну, як хочеш. Та й клiщ якийсь малесенький.

– Еге ж, як не твiй клiщ, то вже й поганий. А менi й такий годиться. Клiщ як клiщ, не гiрший за iнших.

– Подумаеш, та тих клiщiв у лiсi хтозна-скiльки!

Я й сам мiг би назбирати хоч тисячу.

– То чого не назбираеш? Ти ж сам добре знаеш, що не змiг би. Це, як на мене, дуже раннiй клiщ. Чи не перший цього року.

– Слухай, Геку, хочеш, я дам тобi за нього свого зуба?

– Ану покажи.

Том дiстав iз кишенi папiрець i обережно розгорнув його. Гекльберрi заздро обдивився зуб. Спокуса була велика. Нарештi вiн запитав:

– Справжнiй?

Том пiдняв верхню губу й показав дiрку.

– Ну гаразд, – сказав Гекльберрi. – Згода.

Том поклав клiща в коробочку вiд пiстонiв, де ще недавно сидiв кусючий жук, i хлопцi розiйшлися, кожен вважаючи, що зробив вигiдний обмiн.

Дiставшись до школи – рубленого будинку, що стояв осторонь вiд iнших, Том зайшов до класу ходою людини, яка страшенно поспiшае. Вiн почепив капелюха на кiлок i заклопотано шмигнув на свое мiсце. Учитель, сидячи, мов на тронi, у своему великому плетеному крiслi, куняв, заколисаний сонним гомоном класу. Томова поява збудила його.

– Томасе Сойере!

Том знав, що, коли його називають повним iм’ям, нiчого доброго не жди.

– Слухаю, сер!

– Пiдiйдiть сюди. Ви, сер, як завжди, спiзнилися. Чому?

Том хотiв уже вiдбутися якоюсь брехнею, аж раптом побачив двi довгi золотистi кiски, що спадали на спину, – i миттю впiзнав iх, наче його вдарило електричним струмом кохання; побачив i те, що едине вiльне мiсце на дiвчачiй половинi було поряд iз нею. І вiн хоробро випалив:

– Я спинився побалакати з Гекльберрi Фiнном!

Учитель аж остовпiв i розгублено втупив очi в Тома. Гомiн у класi затих. Усi були зачудованi: чи вiн при своему розумi, цей вiдчайдух?

– Ви… ви що? – перепитав учитель.

– Спинився побалакати з Гекльберрi Фiнном.

Помилки бути не могло.

– Томасе Сойере, це найзухвалiше зiзнання, яке я будь-коли чув. За таку провину лiнiйки мало. Знiмiть куртку!..

Вчителева рука працювала, аж поки стомилась, а запас рiзок помiтно зменшився. Потiм пролунав наказ:

– А тепер, сер, iдiть i сядьте з дiвчатами! Хай вам буде це наукою.

Хихотiння, що перебiгло по класу, начебто збентежило хлопця, та насправдi вiн збентежився скорiш вiд побожного трепету перед своiм новим, ще не знаним кумиром i боязкоi радостi, що йому так нечувано поталанило. Вiн сiв на краечок сосновоi лави, i дiвчинка, труснувши голiвкою, вiдсунулася далi. Всi навколо пiдштовхували одне одного, переморгувались i шепотiлися, але Том сидiв тихо, поклавши лiктi на довгу низьку парту, i, здавалося, цiлком заглибився в книжку.

Поступово на нього перестали звертати увагу, i в класi знов почувся звичний монотонний гомiн. Том почав нишком позирати на дiвчинку. Вона помiтила це, невдоволено скривилась i на якусь хвилину навiть вiдвернулася. А коли нишком повернула голову, перед нею лежав персик. Дiвчинка вiдштовхнула його. Том тихенько присунув знову. Вона знову посунула персика вбiк, але вже не так сердито. Том терпляче повернув його на мiсце. Вона бiльш не вiдсувала його. Том нашкрябав на грифельнiй дошцi: «Будь ласка, вiзьми, в мене е ще». Дiвчинка поглянула на дошку, але обличчя ii лишилося незворушне. Тепер Том заходився малювати щось на дошцi, затуляючи малюнок лiвою рукою. Деякий час дiвчинка навмисне не дивилася туди, проте скоро ледь помiтнi ознаки почали виказувати ii цiкавiсть. Том i далi малював, нiби нiчого навколо не бачачи. Дiвчинка спробувала крадькома зазирнути на дошку, але вiн i тепер удав, нiби не помiтив того. Нарештi вона не витримала й боязко прошепотiла:

– Можна, я гляну?

Том вiдхилив руку i показав частину незугарного будинку з двома причiлками й комином, iз якого штопором iшов дим. Дiвчинку так захопило Томове малювання, що вона забула про все навколо. А коли вiн закiнчив, якусь хвилю дивилася на малюнок, тодi прошепотiла:

– Дуже добре. Тепер намалюй чоловiчка.

Художник зобразив перед будинком чоловiчка, що бiльше скидався на башту й вiльно мiг би переступити через будинок. Але дiвчинка не була надто вибаглива й лишилася задоволена тiею потворою.

– Гарний чоловiчок, – прошепотiла вона. – А тепер намалюй поруч мене.

Том зобразив пiсочний годинник з мiсячним кружалом зверху, прималював до нього соломинки-ручки та соломинки-нiжки й вклав у розчепiренi пальцi щось подiбне до вiяла. Дiвчинка сказала:

– Просто чудово. От якби i я вмiла малювати!

– Це ж зовсiм легко, – прошепотiв Том. – Я навчу тебе.

– Ой, справдi? Коли?

– На великiй перервi. Ти пiдеш додому обiдати?

– Коли хочеш, я залишуся.

– Гаразд, умовились. Як тебе звуть?

– Беккi Тетчер. А тебе?.. Ой, та я ж знаю: Томас Сойер.

– Це коли мають шмагати. А так мене звуть Томом. І ти зви мене Том, гаразд?

– Гаразд.

Том знову почав щось шкрябати на дошцi, ховаючись вiд дiвчинки. Але тепер вона вже не соромилась i попросила показати, що вiн написав. Том вiдказав:

– Та нi, нема там нiчого.

– Неправда, е.

– Нi, нема. Та й нецiкаво тобi.

– А от i цiкаво, справдi цiкаво. Ну будь ласка, дай глянути.

– Ти комусь розкажеш.

– Не розкажу. Ось тобi слово, слово й ще раз слово, що не розкажу.

– Нiкому у свiтi? І нiколи в життi?

– Нiкому й нiколи. Ну, покажи!

– Ой, та тобi ж i не хочеться!

– Ну, коли ти зi мною отак, то я й сама побачу!

Вона схопила Тома за руку своею маленькою ручкою, i вони завелися боротись. Том удавав, нiби чимдуж опираеться, а сам помалу вiдсував свою руку, аж поки вiдкрилися слова: «Я тебе люблю».

– Ой, який ти!.. – Беккi спритно вдарила Тома по руцi, проте зашарiлась i була видимо потiшена.

Саме в цю знаменну мить хлопець вiдчув, як чиясь дужа рука боляче стиснула його вухо й поволi потягла вгору. В такий спосiб його було проведено через увесь клас i пiд загальне в’iдливе хихотiння посаджено на його постiйне мiсце. Ще якусь моторошну хвилину вчитель мовчки постояв над ним, а тодi, так нi словом i не озвавшись, рушив назад до свого трону. Та хоч вухо Томове й палало вiд болю, душа його трiумфувала.

Коли клас угамувався, Том чесно спробував зосередитись на шкiльнiй науцi, але був надто збуджений, i нiчого з того не вийшло. Спершу вiн осоромився на уроцi читання, потiм, вiдповiдаючи з географii, перетворював озера на гори, гори на рiчки, а рiчки на континенти, так що влаштував на землi новий хаос; а коли писали диктант, наробив стiльки помилок у найпростiших словах, що вiдкотився в самий хвiст i в нього забрали олов’яну медаль за правопис, якою вiн так хизувався кiлька мiсяцiв.




Роздiл VII


Чим дужче силкувався Том зосередити увагу на пiдручнику, тим далi блукали його думки. Зрештою вiн зiтхнув, позiхнув i облишив своi марнi намагання. Здавалося, велика перерва нiколи не настане. Повiтря немов застигло – нiде анi вiйне. З усiх сонних днiв то був найсоннiший. Заколисливе бурмотiння двадцяти п’ятьох учнiв, що старанно товкли урок, присипляло, наче бджолине гудiння. А ген за вiкном, у гарячому сяйвi сонця, крiзь тремтливе марево спеки бовванiли, вiдсвiчуючи багрянцем, ясно-зеленi схили Кардiфськоi гори; високо в небi лiниво ширяли поодинокi птахи; нiде довкола не видно було жодноi живоi душi – от хiба що кiлька корiв, та й тi зморено дрiмали. Серце Томове прагнуло волi або принаймнi чогось цiкавого, щоб швидше минав осоружний час. Рука машинально полiзла в кишеню, i тоi ж митi обличчя його осяяла радiсть, що була, власне, хвалою Боговi, хоч сам Том цього й не знав. Вiн нишком дiстав коробочку вiд пiстонiв i пустив клiща на довгу пласку парту. Клiщ, як видно, теж пройнявся радiстю, що мiстила в собi хвалу Боговi, але трохи дочасно: тiльки-но вiн вдячно подався геть, Том повернув його шпилькою в iнший бiк.

Поряд з Томом сидiв його задушевний товариш, що досi страждав так само, як i Том, а тепер ураз запалився вдячною цiкавiстю до цiеi несподiваноi розваги. То був Джо Гарпер. Протягом цiлого тижня хлопцi щиро товаришували, а в суботу вели кровопролитнi битви. Джо й собi витяг iз-за вилоги куртки шпильку й узявся допомагати товаришевi ганяти бранця. Гра дедалi бiльше захоплювала iх. Та незабаром Том сказав, що так вони тiльки заважають один одному i жоден не дiстае вiд клiща всiеi можливоi втiхи. Отож вiн поклав на парту грифельну дошку Джо Гарпера й передiлив ii навпiл, провiвши посерединi риску.

– Отак, – сказав вiн. – Поки вiн на твоiй половинi, можеш сам ганяти його, а я не чiпатиму. Але як випустиш його i вiн перебiжить на мою половину, тодi вже я ганятиму, поки вiн не втече до тебе.

– Згода, починай.

Дуже скоро клiщ утiк вiд Тома й перетнув екватор. Джо трохи побавився з ним, i клiщ перебiг назад до Тома. Так вiн i гасав сюди-туди. Поки один хлопець захоплено, цiлком поринувши в розвагу, ганяв клiща, другий з не меншим захопленням спостерiгав; обидвi iхнi голови низько схилилися над партою, обидвi душi вмерли для всього iншого на свiтi. Зрештою щастя надовго вiддало перевагу Джо. Клiщ кидався на всi боки i начебто розпалився так само, як i хлопцi; та щоразу, коли перевага схилялася до Тома i рука його аж сiпалася, готова вступити в гру, Джо спритним рухом шпильки перепиняв клiщевi дорогу й повертав його на свою територiю. І врештi Том не втерпiв: надто велика була спокуса. Вiн простяг руку зi шпилькою до клiща. Джо миттю скипiв:

– Томе, не чiпай його!

– Та я тiльки хотiв його трохи розворушити.

– Нi, добродiю, так нечесно. Дай йому спокiй.

– Та хай йому чорт, я ж тiльки ледь-ледь.

– Не смiй, кажу!

– А я посмiю!

– Не можна – вiн на моiй половинi.

– Слухай, Джо Гарпере, а чий це клiщ?

– А менi начхати, чий вiн. Вiн на моiй половинi, i ти не маеш права торкатись його.

– А от я торкнуся, ще й як! Клiщ мiй, i я можу робити з ним усе, що захочу!..

Важкий удар упав на плечi Тома i такий же самий – на плечi Джо; хвилини зо двi хмари куряви здiймалися з iхнiх курток, а решта класу веселилася на всю губу. Захопившись своею грою, хлопцi й не помiтили, яка запала тиша, коли вчитель навшпиньках перейшов усю кiмнату й спинився над ними. Вiн досить довго спостерiгав ту виставу, а вже тодi внiс у неi деяку змiну вiд себе.

Коли настала велика перерва, Том пiдбiг до Беккi Тетчер i прошепотiв iй на вухо:

– Надiнь капелюшка, наче збираешся додому, а на розi пропусти всiх уперед, тодi поверни в завулок – i сюди. А я пiду iншою дорогою i так само втечу.

І вона пiшла з одним гуртом школярiв, вiн – з другим, а невдовзi вони зустрiлися в кiнцi завулка й повернулись до школи, де вже нiкого не було. Вони сiли поряд, поклавши перед собою грифельну дошку, Том дав Беккi грифель, а тодi почав водити ii рукою по дошцi, i в такий спосiб вони спорудили ще один химерний будинок. Потiм iнтерес до малярства трохи пригас, i вони почали балакати. Том раював.

– Ти любиш пацюкiв?

– Ой нi, терпiти не можу!

– Ну звiсно, живих я теж не люблю. А я кажу про здохлих – iх крутять над головою на мотузцi.

– Нi, пацюкiв я взагалi не дуже люблю. А ось що люблю – то це жувати гумку.

– О, та хто ж цього не любить. Я б i зараз пожував.

– Справдi? В мене е трохи. Я дам тобi пожувати, тiльки потiм ти менi вiддаси.

На тому й погодились i стали жувати по черзi, гойдаючи ногами вiд великоi втiхи.

– Ти була коли-небудь в цирку? – спитав Том.

– Авжеж, i тато сказав, що поведе мене ще, якщо я буду хорошою дiвчинкою.

– А я там бував уже хтозна-скiльки – три чи чотири рази. Церква – то нiщо проти цирку. В цирку весь час якiсь штуки. Я хочу стати клоуном, коли виросту.

– Ой, справдi? Це буде чудово. Вони такi гарнi, всi розмальованi.

– Еге ж. І грошей заробляють дай боже. Бен Роджерс каже – по цiлому долару за день. Слухай, Беккi, а ти вже була заручена?

– Як це?

– Ну, заручена, щоб потiм вийти замiж.

– Нi.

– А хотiла б?

– Та мабуть… Не знаю… А що треба робити?

– Робити? Та нiчого. Просто ти кажеш хлопцевi, що нiколи нi за кого iншого не вийдеш – нiколи, нiколи, нiколи, – а тодi ви цiлуетесь та й по всьому. Це кожен може.

– Цiлуемося? А навiщо цiлуватись?

– Ну, це… розумiеш… так завжди роблять.

– Усi?

– Ну, так… певно, що всi, коли вони закоханi. Ти не забула, що я написав на дошцi?

– Н-нi…

– Що?

– Не скажу.

– Хочеш, я тобi скажу?

– Т-так… але iншим разом.

– Нi, зараз.

– Нi, не зараз, завтра.

– Та нi ж бо, зараз. Ну будь ласка, Беккi… Я скажу пошепки, ледь-ледь чутно.

Поки Беккi вагалася, Том визнав ii мовчанку за згоду, обняв ii за стан i, наблизивши уста до самого ii вушка, нiжно прошепотiв тi ж таки слова. А тодi додав:

– Ну, а тепер ти скажи менi тихенько те саме.

Вона якусь хвилю вiдмагалась, а тодi сказала:

– Одвернися так, щоб не бачити мене, i тодi я скажу. Але ти про це нiкому нi слова – чуеш, Томе? Нiкому нi словечка, гаразд?

– Та певне ж, певне, що нiкому. Ну, Беккi…

Вiн одвернувся. Беккi боязко нахилилася до нього, так що вiд ii вiддиху аж заворушились Томовi кучерi, й прошепотiла:

– Я… люблю… тебе…

А тодi пiдхопилась i забiгала мiж партами, а Том за нею. Нарештi вона забилася в куток i затулила обличчя фартушком. Том обхопив ii за шию i почав умовляти:

– Ну Беккi, це ж уже все… лишилось тiльки поцiлуватися; даремно ти боiшся… це ж уже зовсiм нiчого… Ну будь ласка, Беккi. – І тягнув ii за фартушок i за руки.

Зрештою вона поступилася i, опустивши руки, пiдставила йому розпашiле вiд бiганини личко. Том поцiлував ii в червонi уста й сказав:

– Ну, от i все, Беккi. Знай: вiд сьогоднi й назавжди тобi не можна покохати нiкого, крiм мене, й нi за кого iншого вийти замiж, як за мене, – нiколи, нiколи, аж довiку. Ти згодна?

– Так, я нiколи не покохаю нiкого, крiм тебе, Томе, i нi за кого iншого не вийду замiж… i ти теж нi з ким не одружишся, крiм мене.

– Авжеж. Певно, що нi. На те й заручини. І ти завжди ходитимеш зi мною до школи й зi школи, коли нiхто не бачитиме, i в усiх iграх вибиратимеш мене, а я тебе, бо так i мають робити зарученi.

– Ой, як добре. А я й не знала, нiколи не чула навiть про таке.

– Авжеж, це дуже весело! От коли ми з Емi Лоренс… Очi Беккi розширились, i, зрозумiвши свою помилку, Том знiяковiло замовк.

– Ах, Томе, то ти не з першою зi мною заручуешся! Дiвчинка заплакала. Том сказав:

– Ну, не плач, Беккi. Менi тепер до неi байдуже.

– Нi, Томе, нi… ти ж знаеш, що не байдуже.

Том спробував обняти ii за шию, але вона вiдштовхнула його й вiдвернулась до стiни, й далi плачучи. Том поткнувся знову, почав був ii умовляти, але знову дiстав вiдсiч. Тодi в ньому прокинулася гордiсть, i, вiдвернувшись вiд дiвчинки, вiн рiшуче попростував геть. Якусь хвилю вiн стояв перед школою, розгублений i збентежений, i раз у раз позирав на дверi, сподiваючись, що дiвчинка схаменеться i вийде за ним. Та вона не виходила. В Тома стало зовсiм кепсько на душi, i вiн злякався, що його вина непрощенна. Хоч як йому важко було змусити себе зробити нову спробу до примирення, вiн набрався духу i зайшов до класу. Беккi й досi стояла в кутку, вiдвернувшись до стiни, i плакала. У Тома защемiло серце. Вiн пiдступив до дiвчинки i спинився, не знаючи, як почати. Потiм нерiшуче мовив:





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/mark-tven/prigodi-toma-soyiera-36621630/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения